Щорічник 2005 (1) Розділ 1

Методологічні проблеми національної безпеки
АЛГОРИТМ МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМ БЕЗПЕКИ
Ліпкан Володимир Анатолійович − заступник начальника кафедри проблем управління Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук, майор міліції
Останніми роками з’явилося чимало досліджень, присвячених аналізу різних аспектів забезпечення національної безпеки. Не можна не враховувати і спроб окремих дослідників об’єднати різнопредметні знання до однієї науки, назви яких мають багатий і подеколи суперечливий характер. Наша позиція, яка знайшла своє відображення як у чисельних публікаціях автора, так і у використанні категорій пропонованої нами теорії у Міжнародній поліцейській енциклопедії полягає в тому, що нціобезпекознавство (так автор пропонує називати науковий напрям про національну безпеку, „націобезпекознавство” — від латинського natio - плем’я, народ; від укр. безпека, …знавство — наука, вчення, течія) має належати до міждисциплінарних напрямів, враховуючи широкий спектр знань про різні аспекти чи то організації служби безпеки, чи то моніторингу, ідентифікації та аутентифікації загроз, чи то кризис-менеджменту, чи то аудиту безпеки тощо, і повинні бути об’єднані не механічно, а на підставі певного алгоритму — сукупності послідовних дій, виконання яких ґрунтується на засадничих положеннях методології націобезпекознавства.
Запитання, яке зазвичай може виникати: а до яких наукових напрямів належатиме націобезпекознавство, теоретичних чи практичних?
Звичайно, можна було б зазначити про суто практичний та прикладний характер націобезпекознавства, оскільки на базі його рекомендацій створюється, зокрема, модель нормативно-правового фундаменту забезпечення національної безпеки. Послуговуючись методологією формування конкретних документів щодо регулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки, формуються Концепція національної безпеки, доктрини національної безпеки, Закон України „Про національну безпеку України”, програми, інструкції та інші нормативно-правові акти; удосконалюються суспільні відносини у сфері національної безпеки тощо. Сучасний фахівець із національної безпеки має кваліфіковано застосовувати загальні теоретичні положення націобезпекознавства при забезпеченні національної безпеки в будь-якій сфері життєдіяльності, проводити експертизи системи забезпечення національної безпеки на стійкість до дії дестабілізуючих чинників різного рівня інтенсивності, компетентно обґрунтовувати власну позицію щодо оцінки рівня загроз та внесення необхідних змін у тактику управління національною безпекою і системою забезпечення національно безпеки під час їх активізації. Фахівець із національної безпеки повинно вміти аналізувати причини і умови виникнення та активізації загроз і небезпек, оцінювати ймовірність настання негативних наслідків, мати моделі планів щодо реагування на дані негативні чинники.
Одночасно з цим, націобезпекознавство, яке вивчає закономірності забезпечення національної безпеки, вносить свій певний внесок у розроблення наукових уявлень про особу, суспільство і державу, механізм балансу їхніх інтересів і забезпечення безпеки без нанесення шкоди іншим об’єктам. Націобезпекознавство є теоріостворюючою системою знань, оскільки, крім власного методологічного потенціалу, формує інші наукові напрями та прикладні теорії національної безпеки. Перефразовуючи відомий вислів, націобезпекознавство — та ж практика забезпечення національної безпека, тільки більш дальньої перспективи. Таким чином можна стверджувати, що націобезпекознавство — теоретичний науковий напрям.
Відповідно до викладеного, слід окреслити алгоритм моделювання підсистем управління в конкретних сферах життєдіяльності. Це є необхідним з огляду на ту обставину, що моделювання становить собою процес, відтак дії в даному процесі мають вчинюватись у певній послідовності, бути взаємопов’язаними, взаємообумовленими і підпорядкованими одній меті. Отже, алгоритм моделювання підсистеми управління національною безпекою в конкретній сфері може мати наступний вигляд.
На першому етапі розглядається поняття та зміст конкретного виду безпеки, його місце в системі національної безпеки, конкретний перелік національних інтересів.
При визначенні поняття конкретного виду безпеки потрібно виходити з того, що національна безпека є різновидом соціальної діяльності, яка полягає в цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями створюються сприятливі умови для прогресивного розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту народу України, а також забезпечується ефективне функціонування системи національної безпеки України.
Відтак, визначаючи, наприклад, поняття екологічної безпеки, слід зважати на характерні особливості, об’єктивні закони, закономірності та принципи розвитку, нарешті, риси самої екологічної безпеки. Визначення кожного поняття того чи іншого виду безпеки має починатися з того, що це є складовою національної безпеки.
Структура самого визначення має корелювати з висхідним визначенням поняття національної безпеки. Таким чином, приміром визначення поняття екологічної безпеки може мати наступний вигляд: екологічна безпека — складова національної безпеки, різновид соціальної діяльності, яка полягає цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями створюються сприятливі умови для забезпечення екологічної рівноваги і гарантується захист середовища проживання населення країни і біосфери в цілому, атмосфери, гідросфери, літосфери і космосфери, видового складу тваринного і рослинного світу, а також природних ресурсів.
Визначення економічної безпеки, керуючись даним алгоритмом, можна подати в наступному вигляді: економічна безпека — складова національної безпеки, різновид соціальної діяльності, яка полягає в цілеспрямованому, свідомому впливі суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого створюються сприятливі умови для забезпечення здатності держави до відтворення внутрішнього валового національного продукту та кількісній і якісній збалансованості зовнішньоекономічних відносин, конкурентоспроможність економіки і стійке функціонування кредитно-фінансової системи.
Такий підхід дозволить уніфікувати підходи до визначення базових понять теорії національної безпеки, а саму теорію поступово створювати на основі логічного окреслення базових і фундаментальних понять, принципів і норм. Це закладе основи взаємного порозуміння фахівців у різних галузях життєдіяльності, об’єднаних цілями і завданнями щодо забезпечення національної безпеки. Більше того, сама теорія володітиме власною мовою, принципами її побудови і ефективного використання, що наразі додає вагомості її існуванню і слугує ще одним верифікуючим чинником її практичного значення.
У даному аспекті необхідно також говорити про формування методології даного наукового напряму — такої множини цілей, функцій і принципів, які у своїй органічній єдності утворюють нову якість і реалізуються за допомогою адекватних методів. При чому усі складові елементи мають бути об’єднані в єдину систему і перебувати в кореляційному зв’язку.
На другому етапі моделюються загрози національній безпеці в конкретній сфері з урахуванням як реальних і нормативних, тобто тих, які визначені в законі України „Про основи національної безпеки України”, так потенційних і не нормативних, тобто тих, які не зазначені в ньому і взагалі у безпековому законодавстві, втім мають значення для проблематики, що розглядається.
Знову ж таки, при визначенні поняття загроз у тій чи іншій сфері життєдіяльності слід керуватися націобезпекознавчим методом, який виступає як принцип організації досліджень у галузі національної безпеки.
Використання даного методу надає можливості встановлення корелятивного зв’язку між базовими поняттями загальної теорії національної безпеки і прикладними теоріями, в рамках яких мають досліджуватися певні теоретичні та практичні проблеми забезпечення національної безпеки відповідно до конкретних сфер життєдіяльності.
Саме тому, розглядаючи загрози національній безпеці в конкретних сферах життєдіяльності, слід акцентувати увагу на нормативних загрозах, тобто таких, що є визначеними в згаданому вище законі, і не нормативних загрозах, тобто таких, що не знайшли свого відображення в ньому.
На третьому етапі формується модель системи національної безпеки в конкретній сфері життєдіяльності.
Система національної безпеки не є тотожною системі забезпечення національної безпеки, оскільки остання є допоміжною, функціональною системою і виконує роль лише елемента забезпечення. Саме тому в процесі її моделювання в конкретній сфері життєдіяльності враховуються:
1) парадигма національної безпеки в конкретній сфері НБ;
2) об’єкти, суб’єкти і предмет національної безпеки в конкретній сфері НБ;
3) національні інтереси в конкретній сфері національної безпеки, які мають корелювати з концепцією нації і національною ідеєю;
4) загальна модель системи національної безпеки в конкретній сфері НБ;
5) системи пріоритетних національних інтересів у конкретній сфері життєдіяльності;
6) місце та функції системи забезпечення національної безпеки в загальній системі національної безпеки.
На четвертому етапі здійснюється моделювання системи забезпечення національної безпеки в конкретній сфері, в ході якого доцільно враховувати наступні моменти:
• зміст, призначення та мета функціонування системи забезпечення національної безпеки в конкретній сфері життєдіяльності;
• складові державної системи забезпечення та їх компетенція;
• складові недержавної системи забезпечення та їх компетенція;
• механізми взаємодії державної і недержавної систем;
• аналіз діяльності і відповідальності органів спеціальної компетенції по забезпеченню НБУ;
• система контролю та нагляду за діяльністю суб’єктів забезпечення національної безпеки.
Слід розуміти, що система забезпечення національної безпеки створюється і функціонує відповідно до цілей системи національної безпеки. Відтак структурна будова системи забезпечення залежить як від цілей функціонування системи національної безпеки, так і від загроз і небезпек.
На п’ятому етапі моделюються основні напрями державної політики національної безпеки в конкретній сфері з урахуванням окреслених на третьому етапі національних інтересів і на другому етапі національних загроз. При чому дані напрями мають корелювати з загрозами та небезпеками національній безпеці, а не із структурою системи забезпечення, яка аналізується на 4 етапі. Ефективність державної політики визначається тим результатом, який буде досягнуто в результаті управління загрозами та небезпеками, тобто рівнем, ступенем реалізації національних інтересів. Відтак висхідним критерієм формування державної політики є не кошти і ресурси конкретних суб’єктів забезпечення національної безпеки, а національні інтереси, реальні та дійсні загрози та небезпеки ним. Ресурси мають важливе, але не визначальне у порівнянні із загрозами значення. У даному аспекті ще однією проблемою для подальшого розроблення постає вироблення критеріїв адекватності засобів безпеки конкретним категоріям національних інтересів.
Відтак, загальний алгоритм моделювання має містити такі взаємопов’язані елементи: система пріоритетних національних інтересів — система заходів — система загроз — система органів.
Отже, системний підхід до моделювання системи національної безпеки в будь-якій сфері життєдіяльності носитиме системний характер, що прямо відповідатиме системному характерові національної безпеки як поліструктурного феномену.


МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ” В ДОСЛІДЖЕННІ ПРОБЛЕМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ
Лапутіна Ю.А. − Національна академія Служби безпеки України, підполковник
На сучасному етапі розвитку України, в умовах зміни моделі державного управління та формування нових засад правового регулювання громадсько-політичного життя, надзвичайно важливим виявляється необхідність створення ефективного та дієвого механізму відстоювання національних та державних інтересів, чіткої структуризації всіх складових сектору безпеки.
Це стане можливим тільки завдяки системній науково обґрунтованій організації процесу виконання державних функцій, їх реалізації у відповідності до об’єктивних закономірностей розвитку держави, як структурної одиниці сучасного світового порядку. І в цьому пріоритетну роль відіграватиме фундаментальна гуманітарна та, зокрема, юридична наука.
Cучасна теорія держави і права, як провідна наука у галузі державознавства, поряд із багатьма позитивними надбаннями, не повністю реалізує свій потенціал у теоретико-методологічних дослідженнях функцій держави, виявленні об’єктивних критеріїв їх класифікації, визначенні їх пріоритетності в залежності від історичного періоду, етапів розвитку та типу держави.
Зокрема, А.Ю. Олійник, С.Д. Гусарєв, О.Л. Слюсаренко пропонують класифікувати функції держави за декількома критеріями. За соціальним значенням вони виділяють основні та неосновні функції; за територіальною спрямованістю - зовнішні та внутрішні; за часом здійснення – постійні та тимчасові; за сферами суспільного життя – гуманітарні, екологічні, політичні тощо [1]. Аналогічної думки дотримується колектив авторів навчального посібника “Загальна теорія держави і права” [2]. Із даними класифікаціями можна погодитись, враховуючи, що функції, як напрямки діяльності держави, дійсно можуть мати різний вектор та розрізнятися за сферами суспільного життя.
Разом з цим, ефективність розподілу функцій на основні та неосновні викликає певний сумнів, в першу чергу, в зв’язку із відсутністю методологічної доцільності. Так, неосновні функції визначаються авторами, як “…напрями діяльності держави у другорядних сферах суспільного життя (управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном)” [1, с.38-39]. При цьому, нажаль науково не обґрунтовується та навіть не визначається, за якими критеріями ту чи іншу функцію можна вважати основною або неосновною та за якими ознаками управління персоналом взагалі потрапляє до складу державних функцій.
Будь-яка класифікація має за мету систематизацію явищ та процесів з метою вдосконалення методології дослідження, полегшення розуміння їх окремих ознак і характеристик та, наприкінці, підвищення ефективності науково-прикладних досліджень кожного з елементів класифікації. Критерії, які лягають в її основу, мають об’єктивно відображати як приналежність явищ до певної групи, так і їх самостійність в середині цієї групи. Вони також повинні відповідати меті класифікації.
Аналізуючи за такими вимогами наведену вище класифікацію, можна зробити висновок про те, що вона створена у манері традиційної юридичної догматики, яка систематизує юридичні та державно-правові явища, які вже відбулися та відбуваються зараз. Вона сприймає їх такими, якими вони є, майже відкидаючи можливість впливу власної методології на вдосконалення реалізації процесів, що нею вивчаються, та прогнозування їх подальшого розвитку.
З позицій аналітичної юриспруденції можна погодитись із наведеною класифікацією та багатьма, схожими на неї [3]. Вони, створені в класичних традиціях правової науки, мають певною мірою описовий сталий характер. Однак в сучасний період це відіграє, в основному, позитивну методичну роль, допомагаючи молодим юристам пізнавати всю складність правової матерії. Це так би мовити “анатомія” держави та права.
Разом з цим, враховуючи сучасні зміни в організації суспільного життя, динамізм розвитку соціальних процесів, теоретична правова наука має набути системно-функціонального характеру. Класифікація функцій держави повинна нести в собі динамічний компонент, інтегруючи їх еволюційні зміни, не порушуючи при цьому структуру та зміст самого поняття держави.
Це можливо тільки у разі підвищення рівня узагальнення наявних юридичних знань, виходу на філософсько-правові аспекти пізнання функцій держави, інтеграції підходів та матеріалів, отриманих іншими галузями науки. Завдяки цьому стане можливим розробити гнучкі моделі функціонування держави, знайти новітні науково обґрунтовані шляхи реалізації нею власних інтересів, створити ефективний механізм прогнозування ризиків та загроз та через це – забезпечити надійність, стабільність держави, передбачуваність та програмованість змін її внутрішньої організації та зовнішніх орієнтирів.
Реалізація державою власних інтересів завжди відбувається завдяки цілеспрямованій активності її інститутів. Саме цілеспрямованість та системний характер наділяють цю активність ознаками, що характерні для категорії діяльності. У відповідності до цього, держава, як соціальне утворення, виступає суб’єктом своєї діяльності. Це надає можливість застосувати в якості методології її дослідження діяльнісний підхід.
У відповідності до положень діяльнісного підходу будь-яка діяльність – колективна чи індивідуальна, перестає бути такою в разі відсутності власного, притаманного тільки їй, предмету. Він наділяє її цілеспрямованістю, в результаті чого вона перестає бути простою сукупністю форм соціальної активності. Держава, як суб’єкт діяльності, повинна мати чітко визначений за змістом, хоча і ідеальний за формою, предмет діяльності.
Як справедливо вважає видатний психолог, один з засновників діяльнісного підходу, А.М. Леонт’єв - лише в результаті зустрічі діяльності “с отвечающим ей предметом она впервые становится способной направлять и регулировать деятельность” [4, с.87]. Предмет - це усвідомлена модель ідеальних внутрішніх та зовнішніх відносин, система яких є еталоном для конкретного соціально-територіального утворення. Досягнення цього предмету, оволодіння ним та перетворення на ефективний продукт складають основну мету діяльності держави будь-якого типу. Це так би мовити загальний алгоритм реалізації об’єктивного смислу існування держави.
Зміст та сутність предмету залежать від об’єктивних умов історичного розвитку держави, особливостей етносоціальної, релігійної свідомості, рівня морального самоусвідомлення її громадян і т. ін. Тобто рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держави розрізняються саме за предметом діяльності. При цьому держава будь-якого типу досягає його тільки через процес власної діяльності.
Мета виступає системоутворюючим чинником, що сприяє об’єднанню різних за соціальним статусом, рівнем самосвідомості, етнічною приналежністю верств суспільства. Як справедливо замітив Р. Арон: “кожне політичне утворення прагне вижити. В цьому однаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані, бо й тим і тим хочеться зберегти спільноту, яку вони складають разом завдяки спільно прожитим століттям, спільній расі або спільній долі” (5, с.90). Це своєрідний вектор, що врівноважує різноспрямовану соціальну активність в напрямку забезпечення нормального та стабільного життя громадян.
Діяльність держави завжди відбувається в системі взаємовідносин із схожими за метою, хоча і різними за внутрішньою структурою суб'єктами. В зв’язку з цим, в умовах обмеженості в світі різного роду ресурсів – природних, інформаційних, енергетичних, фінансових, інтелектуальних та ін., процес досягнення державами своїх цілей, навіть за наявності ідеальних умов внутрішнього розвитку, завжди супроводжується зіткненням інтересів та певною взаємною експансією.
Це нібито породжує діалектичне протиріччя між гуманітарним призначенням держави в соціально-териториально організованій громаді, яку воно об’єднує, та її зовнішньо експансивним статусом і конкурентним характером міждержавних стосунків. Однак, науковий аналіз мети та предмету діяльності держави свідчить про те, що будь-яка, навіть найдемократичніша з них, має за мету створення демократії, в першу чергу, для власного народу. Жодна держава не може існувати на благо іншої, бо це виходить за межи природних соціальних потреб її народу, а, отже, не може бути предметом її діяльності.
В зв’язку з цим, поняття функцій держави виявляється діалектично пов’язаним з метою та предметом її діяльності та опосередковано її інтересами, що реалізуються в середовищі схожих за метою суб’єктів міждержавних взаємин.
Функції, як зовнішній прояв властивостей держави в зазначеній системі відносин [4] виявляються таким чином не просто напрямками діяльності. Саме через функції проявляються ті властивості, що відрізняють державу від інших форм соціальної організації. Вони фактично визначають ті сфери, діяльність в яких забезпечує само існування держави та не допускає її руйнування та знищення. Іншими словами, це сфери впливу держави на ті види соціальних відносин, які є життєво важливими для її ефективного функціонування та прогресивного розвитку.
Це означає, що функції відіграють роль об’єктивних покажчиків тих напрямків діяльності держави, слідування яким є обов’язковим для будь-якого її типу. Це такі напрямки, діяльність за якими без належного управління з боку держави може призвести до її руйнування. Тому пізнання функцій, їх класифікація невід’ємно пов’язані з розумінням того, що виділяє державу в якості самостійного суб’єкта соціальних взаємин та що дозволяє їй зберігати власну єдність та виключність.
У відповідності до цього, одним з основних критеріїв класифікації функцій держави має бути вплив їх реалізації на ефективність процесу оволодіння предметом діяльності. Це дозволить систематизувати функції в залежності від їх ролі у досягненні основної мети існування держави.
Структура предмету діяльності держав різних типів є неоднаковою. Разом з цим, майже всі з них мають один спільний елемент – це прагнення безпеки. Витоки даної потреби виходять як з біологічних основ існування людського роду, так і з соціальних чинників, що детермінують процес збереження як фізичних, так і духовних надбань людства. Задоволення цієї потреби в державі відбувається завдяки свідомій високоорганізованій діяльності по забезпеченню державної безпеки. В разі відсутності або безсистемності згаданої діяльності виникає реальна загроза існуванню держави.
В зв’язку з цим, враховуючи природність потреби у забезпеченні власної безпеки та безпосередній вплив діяльності в цьому напрямку не тільки на ефективність, але й на сам факт існування держави, можна зробити висновок про те, що одне з основних місць в системі функцій держави займає забезпечення державної безпеки. Вона є ключовою функцією, від ефективності діяльності по реалізації якої залежить, чи буде існувати держава.
Цілком очевидно, що згадана функція не є первинною по відношенню до організаційних та управлінських. Однак, одразу ж з моменту створення держави, як нового соціально-територіального утворення, актуалізується функція по забезпеченню її безпеки.
Поява в світі з досить сталим розподілом сфер впливу нового суб’єкта завжди пов’язана з певною експансією його інтересів у зовнішнє середовище та відповідною зміною співвідношення сил в регіоні. Це потребує такої організації влади та внутрішньодержавного порядку, яка б дозволила найбільш ефективним шляхом увійти до світової спільноти, реалізувати власні інтереси, забезпечити стабільність у внутрішніх стосунках та надійно закріпити міжнародні позиції.
Держава є фактично єдиним суб’єктом, який бере на себе організацію діяльності та безпосередню відповідальність за захист і просування інтересів власного народу у світі, природа відносин у якому завжди є конкурентною та експансивною. Це висуває особливі вимоги щодо організації внутрішнього життя та надає державі певні права щодо впливу на неї саме з огляду на проблеми безпеки. Держава, виконуючи функцію по забезпеченню власної безпеки, фактично стає гарантом та провідником політики національної безпеки.
Отже, функція забезпечення державної безпеки стає системоутворюючим компонентом діяльності держави, що інтегрує цілеспрямовану активність її інститутів в напрямку прогресивного розвитку, зростання добробуту та укріплення позицій в світі. Це пояснюється тим, що безпека входить самостійним обов’язковим елементом до предмету діяльності держави будь-якого типу. Засоби та методи її досягнення залежать від історичного періоду, етносоціальних особливостей, культурних традицій, геополітичного положення та ін. умов.
Сфери впливу держави, що забезпечують виконання функції по забезпеченню її безпеки, можуть бути різними в залежності від конкретних умов та етапів розвитку. Єдине, що за будь-яких обставин залишається незмінним – це діалектичний зв’язок сутності держави, державної безпеки, як провідного елементу структури предмету її діяльності, та функції по її забезпеченню, як вектора сили, що вказує напрямок та спонукає до цієї діяльності. Згадана тріада фактично є моделлю реалізації будь-якої функції держави, що наділяє її великим методологічним значенням. Використання такої моделі дозволяє чітко визначити приналежність певного напрямку діяльності держави до її функцій та на основі цього розробити конкретні шляхи щодо вдосконалення її реалізації.
Література
1. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д. Теорія держави і права: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001 – 176 с.
2. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник/ А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін. За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. –320 с.
3. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права/ Учебник. – СПб.: Питер, 2003. – 576 с.
4. Философский словарь.- М.: 1983.
5. Арон Р. Мир та війна між націями: Пер.з фр. – К.: МП ”Юніверс”, 2000 – 688 с.



ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ ТЕОРІЇ КАТАСТРОФ ПРИ МОДЕЛЮВАННІ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ
Дворжицька Олена — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету
Світ - дивовижний, з усіма своїми радощами та лихами, а життя -коротке, мінливе та носить непередбачуваний характер. Події, що від нас не залежать, події, які виникають спонтанно можуть знищити певну цивілізацію, регіони, поселення, групи людей, людину... Багато помилок, протиріч, проблем у світі відбувається через неуважність, байдужість, недосконале знання природи (чи повного її нерозуміння, і неможливість керувати нею).
Дослідження будь-якої науки, як правило, розпочинається зі збирання та вивчення фактів життя. їх узагальнення, виділення найсуттєвіших та дослідження причинно-наслідкових зв'язків дає змогу встановити мотиви поведінки суб'єктів та побудувати модель. Як відомо, у світі нічого ідеального не існує, і тому створити ідеальну модель системи безпеки з урахуванням теорії катастроф - неможливо. Але сучасній науці під силу мінімізувати негативні наслідки, що чинять дестабілізуючий вплив на певну систему.
Мета та завдання створення такої моделі - виявлення тих причин, що здатні зруйнувати систему, врахування випадкових явищ та процесів для того, щоб побудувати стійку, здатну протистояти загрозам та небезпекам систему. Також не слід забувати про ті, на перший погляд незначні фактори, що чинять згубний вплив на існування об'єкту.
Сучасна наука не стоїть на місці, вона розвивається, вдосконалюється, розробляючи нові концепції та теорії. Спираючись на сучасні наукові праці та на літературу в галузі математики можна дослідити природу катастроф.
На сьогоднішній день теорія катастроф є підґрунтям аналізу в теорії переходів термодинамічних систем в нові структурні стани, також вона є основою опису якісних змін в нелінійних рівняннях, які моделюють системи, положення яких далеке від рівноваги. Саме тому теорія катастроф широко застосовується в галузі оптики, квантової динаміки, в механіці конструкцій, метеорології та аеродинаміці.
За Арнольдом В.І. катастрофа - це "раптова, стрибкоподібна зміна
стану певної системи при безперервній зміні її параметрів" або "повна
втрата початкового положення певної системи - сукупності
взаємопов'язаних елементів, які взаємодіють між собою таким чином, що досягається певний результат"[1]. Іншими словами, катастрофа є зміною режиму системи, яка виникла через певні зміни тих умов, що її оточують. В результаті цих змін між елементами (складовими частинами) системи розриваються суттєво важливі зв'язки.
Теорія катастроф - це аналіз тих чинників та факторів, що впливають на режим функціонування системи, аналіз поведінки цієї системи при зміні її параметрів.
Великий внесок в розвиток теорії катастроф зробив лауреат Нобелівської премії І.Р.Пригожий, створивши теорію відкритих дисипативних та інтерактивних систем, тобто систем, які керуються позитивними зворотними зв'язками та які складаються з великої кількості взаємодіючих субсистем (саме такими і є будь-які складні технічні, природні та біологічні системи, в тому числі організм людини).
До того як з'явилися роботи І.Р.Пригожого, вважалося, що рівновагу та діагностику будь-якої системи можна досліджувати, виходячи з оцінки впливу складових елементів та зовнішнього впливу. Проте експеримент давно показав, що точність, яка достатня для практики досягається при цьому підході лише при дослідженні простих систем з лінійними зв'язками компонентів [2].
Дослідження І.Р.Пригожого показали, що інтерактивні системи ніколи не досягають рівноважного стану - вони еволюціонують від одного стану до іншого.
Положення та методи теорії катастроф, запропоновані у багатьох наукових працях свідчать про те, що дана теорія може бути використана при моделюванні складних систем, оскільки вона дозволяє моделювати основні елементи процесів розвитку системи - тобто стрибкоподібні зміни стану системи при зміні зовнішніх параметрів. Основна задача теорії - моделювання не лише одноразових випадків (стрибків) катастроф, а моделювання їх в процесі розвитку.
Мета теорії катастроф полягає не в запобіганні виникнення цих надзвичайних ситуацій, не в попередженні катастроф та стихійних лих, а у формуванні певних визначених схем на основі різних подій та явищ. Саме вироблення стандартних моделей дозволить системі безпеки на їх основі вчасно виявити ризик небезпек, здійснити за допомогою конкретних формул та схем запобіжні заходи та належний контроль цих небезпек протягом життєвого циклу системи.
Розглядаючи саме поняття катастрофи, треба звернути увагу саме на поступові зміни параметрів на протязі певного часу, що супроводжується поступовою зміною стану системи. Можна помітити, що в певний момент часу відбувається розрив поступовості процесу: стан системи раптово (стрибкоподібно) змінюється і система переходить на новий якісний рівень, кількість переходить в якість. Саме якісні закономірності в складних системах (в тому числі у системі безпеки) стають більш істотними, тому в сучасних математичних методах набувають великого значення. "Даремно передбачати точну кількість листя, що з'явиться на дереві; важливіше розрізняти, припустимо, дуб чи ясень за їх кількісними структурними особливостями. Тому в багатьох науках... математичний метод повинен, перш за все, відображати якісну сторону справи; вже потім можна звернути увагу на кількісну сторону, якщо буде побудована задовольняюча якісна модель" [3].
При моделюванні системи безпеки необхідно розглянути її поведінку у критичному випадку, коли зміна параметрів може призвести до втрати системою стійкості. Очевидно, що при зміні зовнішніх параметрів, картина стійкості режиму функціонування системи зміниться. При цьому слід звернути увагу на процес розвитку системи. Реакцію системи на зовнішнє відхилення стану, що викликане цілеспрямованою дією або випадковим збудженням (флуктуацією) характеризує стійкість або нестійкість даного стану. Під час зміни параметрів, розташування "особливої точки" (точки, яка відповідає стаціонарному стану, що досліджується) змінюється, але її стійкість стала [4]. Дана точка стає нестійкою при досягненні параметрами в процесі вимірювання критичних значень. Подальша зміна параметрів при цьому призводить до стрибкоподібного процесу системи на вихідну позицію, тобто в новий стійкий стан.
Зміна зовнішніх параметрів або можливість їх зміни дозволяє розвинути поняття стійкості і ввести поняття структурної стійкості системи, що означатиме стійкість структури динамічної системи по відношенню до зміни параметрів.
Звичайно застосування положень теорії катастроф при моделюванні системи безпеки не може забезпечити абсолютну її захищеність, проте може зменшити ймовірність порушення вимог системи. Оскільки успіх певної моделі системи значною мірою залежить від успішного запровадження загальної програми забезпечення безпеки. І навіть "якою б точною та всебічною не була б модель чи програма системи безпеки, точне і правильне керування цією системою є одним з найважливіших елементів успіху" [5].
На сучасному етапі розвитку теорії катастроф виникає багато протиріч з приводу застосування даної теорії до різних сфер науки. Тому використання теорії катастроф для моделювання різних складних систем, зокрема системи безпеки, досить суперечливе і не має досі єдиної точки зору. Причинами цього, можливо, є те, що різні розділи науки, де застосовуються положення та методи теорії катастроф, не є одноманітними з точки зору розвитку математичного методу змалювання тих чи інших процесів. В тих науках, де вимірювальні математичні методи добре розвинуті (наприклад, фізика та кібернетика) і продуктивно використовуються, теорія катастроф досягла великої ефективності. Але деякі, відомі нам науки з недостатньою розвинутістю запропонованих методів, ще досі не існує єдиної узагальненої точки зору. І саме тут можна звернути увагу на безліч аргументів щодо заперечення використання положень теорії катастроф. Навіть існують заперечення тих авторів, що безпосередньо брали участь у розвитку та впровадженні даної теорії у різні сфери життя.
Таким чином, сучасні катастрофічні потрясіння перевершили всі найважливіші побоювання стосовно долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація самій людині.
Дослідження закономірності виникнення і розвитку небезпек, надзвичайних ситуацій, їх властивості та можливий вплив на функціонування того чи іншого об'єкту дають змогу створити та реалізувати комплекс заходів, спрямованих на підтримання системи безпеки. Розробка певних стандартних схем та програм на основі положень теорії катастроф є одним з найважливіших та найактуальніших на сьогоднішній день завданням при моделюванні системи безпеки. Яким чином ми будемо досягати поставленої мети залежатиме від нас. Ми щодня постаємо перед тим чи іншим вибором. І не дивлячись на масштаби та значимість цього вибору, ми несемо відповідальність за обране нами рішення.
Література
1. Арнольд В.И. Теория катастроф - М, 1990.
2. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новыій диалог
человека с природой - М, 1986.
3. Постон Т., Стюарт И. Теория катастроф и ее приложения - М: Мир,
1986.
4. Эбелинг В. Образование структур при необратимыіх процесах - М.:
Мир, 1979.
5. Vincoli J. W. Basic guide to system safety. — New York: Van Nostrand Reinhold, 1993.