Щорічник 2005 (1) Підсумковий документ

ПІДСУМКОВИЙ ДОКУМЕНТ
науково-практичної конференції
„Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”
(Київ, 6 грудня 2005 року)

На початку ХХІ століття світове співтовариство у вирішенні складних транснаціональних проблем дедалі більше покладається на міжнародні організації з їх розгалуженими виконавчими апаратами. Подібні міжнародні інституції, створені для реалізації конкретних завдань, стають нині важливим інструментом розвитку міжнародних відносин, у тому числі у сфері безпеки. Становлення України в якості регіонального лідера, її євроатлантична інтеграція вимагають перегляду не лише стратегії розвитку країни, а й співвідношення політики безпеки держави, із національними інтересами, які є визначальними для неї. Відтак, проблеми забезпечення національної безпеки України є важливими не лише в контексті участі нашої держави у миротворчих операціях, а й на пряму пов’язані із її подальшим виживанням і процвітанням.
Учасники науково-практичної конференції вважають за доцільне:
 продовжувати роботу щодо поглиблення міжнародно-правових засад участі України в міжнародних системах безпеки;
 сприяти становленню безпекової науки, сфокусувавши увагу на підготовці фахівців в галузі національної безпеки;
 всебічно сприяти профільним комітетам Верховної Ради України у формуванні правового поля в сфері національної безпеки;
 вийти з ініціативою до профільних комітетів ВРУ щодо розгляду уже розроблених учасниками науково-практичної конференції законопроектів: „Про служби безпеки суб’єктів господарювання”, „Про Доктрину недержавного забезпечення національної безпеки України”, „Про боротьбу з екстремізмом”, „Про Національну Гвардію України”, „Про кримінальну розвідку”, „Про Департамент інформаційного моніторингу”, „Про охоронну діяльність”, „Про детективну діяльність”;
 створити робочу групу на базі РНБОУ, яка б складалася з викладачів державних і недержавних вузів, працівників МОН України стосовно рівня безпеки освіти в Україні;
 провести консультації з РНБОУ щодо реформування правоохоронних органів, яке має відбуватись на максимально виважених, науково обґрунтованих концептуальних засадах за участі як наукових кіл, так і усього суспільства;
 виступити з обґрунтованою ініціативою до компетентних органів державної влади щодо формування сил спеціального призначення;
 всебічно сприяти впровадженню в життя механізмів контролю за системою національної безпеки, спираючись на необхідність реалізації національних інтересів;
 сприяти становленню сталих зв’язків із безпековими структурами і навчальними закладами іноземних держав, що здійснюють підготовку фахівців у галузі безпеки;
 провести консультації з РНБОУ щодо формування адекватної національним інтересам структури апарату РНБОУ.

м. Київ (Україна)
6 грудня 2005 року
Прийнято учасниками науково-практичної
конференції
„Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”

Щорічник 2005 (1) Розділ 6

ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ ТА МІЖНАРОДНІЙ БЕЗПЕЦІ
ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ АНТИТЕРРОРИСТИЧЕСКОГО МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА
Антипенко Владимир Федорович — Начальник Штаба – заместитель руководителя Антитеррористического центра при СБ Украины,доктор юридических наук, генерал-майор
Распространение терроризма на фоне нарастания глобальной конфликтности следует связывать с кризисом капиталистической миросистемы, составляющей сущность современного мироустройства. Содержание этого кризиса глубоко разработано в социальных и экономических теориях И. Валлерстайна, А.С. Панарина, Дж. Модельски, А.И. Неклессы, Дж. Гольдстайна, О. Платонова и др. На базе констатации такой конфликтности этими и другими учеными, исследовавшими сущность кризиса капиталистической системы мирохозяйства (несмотря на разный политический контекст), образуется основополагающий инструментарий для научного поиска путей противодействия терроризму в других областях.
Прежде всего это касается международного права. Думаю, не ошибусь, если скажу, что скромные успехи, а скорее всего, контрпродуктивность в борьбе с терроризмом связаны с упорным нежеланием политиков и ученых, представляющих в первую очередь наиболее развитые страны (т.н. ядро) выстраивать комплексную систему антитеррористических мер, основанную на оценке терроризма как социально-политического явления, спродуцированного всем ходом развития мировой цивилизации.
Между тем, проведенное исходя из такой оценки детерминант терроризма исследование в сфере международного права показало, что механизм международно-правового регулирования борьбы с этим международным преступлением мог быть более эффективным, если бы базировался на конфликтологическом комплексном подходе, в основе которого лежит принцип коллективной ответственности всех участников международных отношений за возникновение терроризма и разрастание до уровня общечеловеческой угрозы.
Обоснование указанного принципа осуществлено путем международного криминологического исследования терроризма, результаты которого, с одной стороны указывают на международную сущность этого преступления, а с другой – раскрывают причины его возникновения и небывалой активизации в современных условиях.
Разработанные определения терроризма и террористического акта и международно-правовые механизмы борьбы с ним могут быть общеприемлемыми, поскольку базируются на основополагающих ценностях, исповедуемых международным сообществом, таких как равноправие, суверенитет, право народов на самоопределение и независимость.
Принципиально новая квалификационная конструкция состава международного преступления терроризм помимо юридического предназначения содержит и примиренческую функцию для стран и народов, стоящих на разных (нередко полярных) позициях в оценках современного терроризма, может служить базовой основой для диалога и сотрудничества государств, международных организаций, социальных групп и движений, заинтересованных в преодолении терроризма.
Ведь становится очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом изначально способно вносить дополнительную напряженность в отношения сторон, стоящих за террористическими конфликтами, поскольку базируется на не всеми приемлемом понятии терроризма. Эскалация терроризма во многом обусловливается вытекающей из этого неэффективностью международно-правовых актов, принимаемых в сфере борьбы с терроризмом. По своему содержанию они не предполагают эффективного воздействия на направленность международных социально-политических и экономических процессов, образующих основу для активизации терроризма. Международное право в сфере борьбы с терроризмом концептуально не определилось в исходной оценке общей ответственности международного сообщества за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Упорно избирая полем своего регулирования лишь тот сегмент терроризма, который связан в основном с объективной стороной преступных действий террористов, международно-правовые акты оставляют без должного внимания те политические, социальные и экономические аспекты международных отношений, которые порождают и усиливают террористические процессы. Иными словами, проблема эффективности международного права в сфере борьбы с терроризмом состоит в том, что оно основывается на оценках терроризма как преступного деяния, то есть террористического акта. Терроризм же приобрел формы международного социального явления. Как известно явление это то, в чем содержится сущность. Сущность терроризма как социального явления содержится в конфликте, который характеризуется противоборством двух сторон, с применением хотя бы одной из них террористических актов. Следовательно, присутствующая в современном международном праве юридическая оценка терроризма как проявления только одной стороны террористического конфликта (терроризма) не может отвечать его сущности. Поэтому не могут быть объективными и производные такой оценки, в частности правовая квалификация терроризма, характеризующая состав этого международного преступления.
Этими соображениями объясняется «нетрадиционность» ключевых понятий, принципиально предопределяющих содержание международного антитеррористического права.
Терроризм – это состояние насильственного противоборства, которое наряду с нанесением ущерба национальным интересам, посягает на какие-либо аспекты международных отношений и основывается на конфликте политических, экономических, этнотерриториальных и религиозных интересов государств, народов, наций, социальных групп и движений, при условии использования хотя бы одной из сторон террористических актов как средства воздействия на противника для достижения политических целей.
Террористический акт – это преступное общественно-опасное деяние в терроризме по созданию условий воздействия на государство, международную организацию, иностранное правительство и их представителей или на юридических и физических лиц или группу лиц с целью понуждения осуществить или воздержаться от осуществления определенного действия, совершенное путем устрашения при наличии умысла на причинение гибели невинным людям.
Приведенные определения показывают, что терроризм как самостоятельная объективная категория материализуется, во-первых, в наличии, как минимум, двух противоборствующих сторон, образующих ядро террористического конфликта, с их противоположными целями. Во-вторых, обе стороны имеют социальную поддержку международного масштаба, в том числе и сторона, использующая в качестве средства борьбы открытые террористические акты. В противном случае терроризм на уровне мировой угрозы просто не может состояться. В-третьих, терроризм предполагает различные силы, средства и способы борьбы сторон. С одной, это, как правило, радикализированные, хорошо организованные и вооруженные структуры с применяемыми ими террористическими актами, а с другой – государство с его силами спецназначения, армией, полицией и т.п., использующее в основном легитимные способы борьбы. Наконец, в-четвертых, террористические механизмы приводятся в действие управленческими звеньями разных уровней – от тактического до стратегического и, возможно, до геостратегического.
Столь сложными, многомерными характеристиками терроризма, его динамизмом и подвижностью проявлений, глубинным проникновением в рамках конфликта во все споры международной жизни объясняется возрастающая роль этого явления в международном процессе.
Проблемность же существующих правовых характеристик терроризма дает основания полагать, что его эскалация в значительной мере происходит из-за слабой эффективности международно-правовых актов, которые принимаются в сфере борьбы с терроризмом.
Является очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом не в полной мере отражает возрастающую актуальность проблемы дифференцированной ответственности широкого круга участников международных отношений за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Вся его мощь обрушивается на собственно террористические акты, причем в их безмотивной рафинированной интерпретации, что противоречит самой сущности права.
Таким образом, терроризм как международное преступление в значительной мере остается, в сущности, вне поля регулирования международного права.
Научно-теоретическое обоснование такого подхода выстраивается с позиций смежных с международным правом наук: геоэкономики, социологии международных отношений, культурологии и др.
Итак, каков же смысл геоэкономических обоснований? Утверждаясь все более как наука, рассматривающая мировую экономическую реальность через призму специфики хозяйственной деятельности различных цивилизационных ареалов сообразно международному разделению труда и их экономического, в том числе, конфликтного взаимодействия, геоэкономика показывает, что развитие глобальной экономики, отражая кризис существующей капиталистической миросистемы, сопровождается дальнейшей поляризацией экономической и социальной жизни мирового сообщества. В этих условиях все более значительную роль приобретает терроризм, с одной стороны, как показатель возрастающей конфликтности, а с другой – как составляющая и продукт социального взаимодействия (нередко неравноправного) сторон, представляющих в целом Север и Юг, в котором последний, по мере возникновения и обострения проблем во взаимоотношениях, все более активно прибегает к террористической тактике действий, поскольку усматривает в этом единственно эффективное средство обеспечить сопоставимость возможностей сторон.
Сейчас уже нельзя обойти вниманием разрушительные геоэкономические тенденции. Мы являемся свидетелями воцарения спонтанного миропорядка в образе новой глобальной субкультуры - финансовой цивилизации, когда происходит замена власти публично избранных политиков на анонимную власть финансовой элиты с ее подспудным эзотеризмом, пытающимся объединить тотальное человеческое своеволие с идеей изощренного анонимного контроля над обществом.
К концу ХХ в. на планете сформировалось вполне самостоятельное поле разнообразных валютно-финансовых операций, все более расходящихся на практике с интересами человечества, потребностями и нуждами «реальной» экономики, ее возможностями, объемом. Более того – подвергающих дальнейшее развитие общества, а возможно само его существование, серьезной опасности.
В контексте утверждающейся виртуальной экономики констатируется, что теперь капитал постепенно умаляет свою производственную составляющую, трансформируясь в квазизолото финансово-информационных потоков. Происходит умножение сфер человеческой практики и рост числа территорий, пораженных непроизводственной и криминальной активностью, сливающихся в единый феномен деструктивной квазиэкономики – более чем специфической хозяйственной сферы, подчиняющейся качественно иным, нежели легальная экономика, фундаментальным законам (фактически производя ущерб, то есть своего рода отрицательную стоимость).
Важно, что по мере такого развития глобальной экономки улетучиваются надежды на развитие до уровня приемлемых цивилизационных критериев, прежде всего, стран и народов, представляющих бедный Юг.
Симптоматично также, что эти процессы, являясь частью взаимоотношений и психологии насилия, далеко не всегда находят криминализацию в международном праве. Они искусственно и искусно отделяются от видимых насильственных проявлений, где в качестве доминанты, поглощающей все остальные виды системного вооруженного насилия, все отчетливее выступает терроризм.
Конфликтогенность существующего комплекса экономических противоречий определяется тремя основными характеристиками. Во-первых, они порождают протестные настроения и намерения самых разных уровней и направлений, во-вторых, конфликтная, нестабильная среда сама по себе является благотворным условием, способствующим многократному возрастанию прибылей для крупного транснационального капитала, и особенно для указанных форм квазиэкономики, а в-третьих, создание обстановки нестабильности и конфликтности в регионах, не причисляемых к Западу, для мировой олигархии необходимо в целях обоснования экономической и политической несостоятельности национальных режимов и дальнейшего доминирования в международном сообществе.
Вместе с тем, очевидно, что политика социальной деградации, оттеснения большей части трудоспособного населения на периферию мировой цивилизации заведомо не имеет никаких перспектив и способна бумерангом ударить по интересам развитых стран. Ее продолжение будет выступать мощным очагом возникновения все новых социальных конфликтов, региональных столкновений и локальных войн, которые при достижении критической массы могут превратиться в глобальное противостояние между странами и народами мира. В силу значительного разрыва в уровне развития стран будет возрастать востребованность терроризма как средства достижения целей борьбы.
Указанные негативные тенденции в глобальной экономике имеют, по мнению специалистов, объективный характер и все более утрачивают контроль со стороны международных организаций и мировой элиты. Отсюда понятно значение международного антитеррористического права, основанного на адекватной оценке терроризма как негативного социального явления и сущностной характеристики глобальной экономики, поскольку правовое воздействие на терроризм в этом случае предполагает воздействие на негативные факторы в кризисном развитии глобальной экономики.
С позиций социологии международных отношений высвечивается опасность терроризма, вытекающая из его естественной «встроенности» в международные социальные механизмы.
Подтверждена международная сущность терроризма, его характеристика как международного явления. Сквозь призму основополагающих принципов теории международных отношений наиболее четко и убедительно объективизируется и материализуется возрастающая регулятивная функция терроризма в современной международной жизни с ее глобализационными тенденциями. Усматривается коррелятивная связь терроризма с неоглобализмом, поскольку последний, отражая исключительно политические цели, связанные с глобальной властью, во многом построен на насилии (по большей части на закамуфлированном или прикрываемом благими целями по типу так называемых «гуманитарных интервенций»), устрашении и нацеленности воздействия на невинных людей. Терроризм же, сущность которого и составляют приведенные признаки, в зависимости от ситуации может выступать в роли инструмента глобализации или в роли фактора, ее катализирующего. Причем это сопровождается все большим отходом от государственно-центристской модели видения международных отношений и ее дискредитацией.
В нарастании мировой террористической угрозы как наиболее острой формы международных социальных отношений воплотились социальная противоестественность неоглобализационных процессов, несущих в себе терроризм, в которых политическим решениям как составной части этих процессов изменить что-либо не под силу. Поэтому роль международного права, четко сформулированного в сфере борьбы с терроризмом и охватывающего своим регулирующим воздействием все аспекты этого преступного явления, трудно переоценить.
Следует также отметить, что социальные теории, в основе которых лежит указание на кризис капиталистической миросистемы, настолько близки предлагаемому международно-правовому антитеррористическому механизму, что в их сопрягаемости видится возможность избежать катастрофичности при переходе к новым формам мироустройства. Логика реализации здесь видится в воздействии на мировые процессы через международно-правовое регулирование борьбы с терроризмом как продуктом, составляющей и регулятивным фактором глобальной экономики.
В сфере взаимоотношения культур основное конфликтогенное начало возникает с учетом разности процессов, происходящих в западной и восточной культурах.
Первая, все более прагматизируясь, обретает цивилизационные формы и, утрачивая духовную сущность, стремится компенсировать это за счет экспансии, искусственного навязывания своих, теряющих демократическое содержание, ценностей странам и народам, обладающим иной культурной вестью. На фоне такого усиливающегося корыстно-индивидуалистского начала в западной культуре весьма заметна тенденция к традиционному обращению к своим истокам и корням в культурах востока (особенно базирующихся на исламе). Насаждение западных ценностей другим народам и государствам происходит далеко не безболезненно и нередко влечет вооруженные конфликты, поскольку сопровождается несправедливой конкуренцией, которая, по выражению папы Иоанна Павла II, «ставит бедные нации в положение все большей униженности». В отстаивании традиционалистских начал народы Востока видят возможность проявить достоинство, сохранить свою цивилизационную идентичность, устоять против культурной экспансии Запада. Столь высокая цена предопределяет приоритет террористической тактики действий, все чаще придавая противостоянию террористический характер, поскольку все более активно используется радикальными экстремистскими группировками, считающими ее единственно приемлемым и эффективным в сложившихся условиях средством борьбы.
Не отрицая несомненной пользы западного культурного мессианства (но не миссионерства), распространения технико-экономических достижений западной цивилизации, ее высоких духовных ценностей, следует все же указать, что таким образом закладывалась конфликтообразующая основа, послужившая составной частью международного социально-политического явления, получившего наименование «современный терроризм» и представляющего одну из опаснейших мировых угроз.
Однако неоглобалисты оказались в собственной ловушке, будучи вынужденными, на пути размывания национальных культур и ведя игру «на понижение» в экономической сфере, открыто демонстрировать антидемократизм и тоталитаризм, продуцируя тем самым конфликт, закамуфлировать который, скажем, под межэтнические или межрегиональные распри уже становится невозможным.
Глобализация неумолимо ведет к коммерциализации, а затем к разрушению культуры в не западном мире.
Если эти рассуждения верны, то верно и другое. Терроризм как международное социально-политическое явление нельзя оценочно рафинировать к форме или способу вооруженного насилия (т.е. террористическим актам как таковым). Это двусторонний процесс взаимного насилия, имеющий экономические, историко-культурные и другие аспекты, чрезвычайно активизировавшийся в условиях глобализации.
Вовлечение гуманитарной сферы в противоборство предполагает высокую антитеррористическую эффективность международного права. Именно международное право призвано содействовать созданию тех форм консенсуса, которые, объединяя потенциал всего разнообразия культур на земле и учитывая их особенности, сформировали бы общеприемлемые, базирующиеся на согласованном понятийном аппарате юридические механизмы борьбы с терроризмом. Собственно, такие международно-правовые конструкции и были бы отражением сущности единой общечеловеческой культуры.
Хотя логика эскалации современного терроризма определяется еще и неадекватной реакцией международного сообщества на возникновение и последующее распространение этого явления в его современной интерпретации, предпринимаемые международным сообществом антитеррористические меры отнюдь не всегда базируются на реальных криминологических оценках терроризма как международного по своей сущности социального явления. Более того, в ряде случаев политические решения, различного рода финансово-экономические шаги и санкции, а также международно-правовые акты лишь усиливают конфликтность и тем самым выводят терроризм на более высокий уровень эскалации. Другими словами, терроризм результируется и продолжает развиваться благодаря деяниям всего мирового сообщества. Разрастающиеся очаги терроризма, которые охватывают все новые регионы планеты и вовлекают в пучину террористического противостояния все более широкие массы населения, являются убедительным тому подтверждением.
Так, в системе международно-правового противодействия терроризму существует проблема реализации принципа ответственности государства. Имеется, например, в виду недружественная политическая и экономическая деятельность одного государства по отношению к другому, вследствие которой, в последнем могут появиться протестные экстремистские движения и группы, солидаризироваться с которыми государство на официальном уровне не может, дабы не быть обвиненным в терроризме (так называемые государства-изгои), или в связи с марионеточным характером его правительства. Таким образом, и с одной и с другой стороны государство является скрытым участником терроризма. Однако именно этот аспект участия государства в международном антитеррористическом праве учитывается недостаточно.
Далее. Эпицентр терроризма все более смещается в сферу отношений между физическими лицами (группами, организациями, движениями), которые не представляют государство, с одной стороны, и государствами, международным сообществом – с другой. В то же время в международном праве наиболее полно разработаны антитеррористические нормы, в которых субъектами правоотношений являются государство и физические или юридические лица, связанные с государством. Ситуация усложняется тем, что, во-первых, противодействующие в террористическом конфликте стороны нередко предъявляют друг другу претензии в формате межцивилизационных отношений. Во-вторых, государства (и физические лица их представляющие), которым адресуются террористические акты, стремятся скрыть свою причастность к созданию причин и условий, способствующих совершению терактов.
Также возможности международного права значительно ограничиваются тем, что терроризм все более активно паразитирует на моральных и юридических ценностях, наработанных в международном праве. Терроризм подрывает международно-правовую систему, создавая условия для правового коллапса. Все чаще ему удается провоцировать государства и международное сообщество на действия, правомерность которых вызывает сомнения.
Указанные и другие пробелы в системе реализации возможностей международного права можно восполнить в рамках предложенной принципиально новой квалификационной конструкции состава международного преступления терроризм, основу которой составляет сложный (совокупный) субъект этого преступления.
Понятие совокупности здесь включает и государство (государства, международные организации), которое посягает или пренебрегло принципами и нормами права наций на самоопределение, государственность, национальную и территориальную целостность, и государство (государства, международные организации), которое предоставляет финансовую или другую материальную поддержку силам, которые реализуют эти намерения, а также государства, которые спонсируют ответные действия в виде террористических актов. Указанный совокупный субъект должен включать также физических лиц, которые выполняют волю государств (международных организаций), направленную на нарушение международных обязательств по обеспечению права народов на самоопределение, а также лиц, которые путем осуществления террористических актов добиваются реализации права на самоопределение, развитие или территориальную целостность.
При этом, как уже говорилось, следует принимать во внимание, что современный терроризм предусматривает наличие двух сторон, противоположность целей которых и противодействие друг другу очевидны, поскольку они образуют террористический конфликт. Этим терроризм существенно отличается от террористического акта как преступного способа реализации противодействующими сторонами (или одной из них) своих целей. На уровне террористического акта совсем не обязательно присутствие (существование) противодействующей стороны, поскольку он по своей сути совершается в отношении случайных людей и объектов.
Именно главная ответственность за возникновение террористической ситуации и предопределяет необходимость объединения в один субъект противодействующих сторон. То есть, сам факт возникновения терроризма должен определять причастность сторон к субъекту преступления и ответственность, которая вытекает из этого.
При этом важно избежать политического контекста в оценках степени вины и ответственности сторон, которые составляют субъект терроризма. Обе стороны должны быть доступны юридической процедуре и их действия должны подпадать под юрисдикцию и быть подвергнутыми международной уголовно-правовой оценке.
Предложенная конструкция совокупного субъекта терроризма может затрагивать политические, экономические, социальные и прочие интересы государств и народов. Однако возникновение терроризма как следствия любого конфликта выступает столь серьезной доминантой, что образуется почва для внесения принципиальных изменений в международные юридические механизмы.
Правовой анализ субъективной стороны терроризма базируется на его оценке как продуцируемого взаимосвязанными действиями противоборствующих сторон и чрезвычайно опасного самого по себе результата. Осуществляя любые действия, препятствующие национальному самоопределению, развитию или реализации других предусмотренных международными нормами и принципами прав, государство (международная организация) должно допускать, что по причине несравненно более низкого военно-экономического потенциала оппонента силовой вариант решения конфликта может повлечь за собой использование террористических методов борьбы. Если такие действия будут иметь место, то в совокупности с действиями “инициатора” конфликта они образуют терроризм.
Допускается, что настоящие масштабы преступных результатов не всегда могут быть предвиденными в полной мере. Но для констатации виновного умысла на терроризм этого и не нужно. Важно, чтобы сторона, которая “инициирует” конфликт (прямо или опосредствованно), сознавала, что вследствие её действий может возникнуть терроризм. Отсюда, несмотря на то, что в международных преступлениях преобладает прямой умысел, терроризм должен определяться и косвенным.
Это имеет значение и с точки зрения субъекта, который представляет сторону собственно террористов. Содержание их вины определяется также неоднозначно, поскольку право народов на самоопределение и развитие обеспечивается значительной международной нормативной базой. Оно предусматривает возможность бороться всеми, имеющимися в наличии, в том числе и насильственными средствами.
Понятие умышленной вины не может быть применено к той части деятельности террористических движений, которая касается их намерений и действий относительно ведения освободительной борьбы насильственным, вооруженным путем. Ответственность за терроризм для них связана с наличием умысла на применение преступных, террористических средств борьбы. Такое содержание субъективной стороны терроризма, касающейся “исполнительской” составляющей субъекта этого преступления, имеет под собой реальную международно-правовую базу, которая конкретно выражается в предложенном определении терроризма и террористического акта.
Признавая тем самым неправоту другой стороны, в ответ на действия которой в рамках конкретного конфликта совершаются преступные теракты в качестве способа воспрепятствования правонарушению, соответствующим образом определяются пределы состава преступления.
Иначе говоря, международно-правовую борьбу с причинами и условиями, способствующими возникновению эскалации терроризма, предлагается осуществлять не только политическими, дипломатическими и другими мерами либо путем формирования отдельных составов преступлений, а, что очень важно, в пределах единого состава международного преступления терроризм.
Предложенный совокупный субъект, наряду со своей юридической функцией по объективизации состава преступления содержит и функцию примирительную. Признание такого субъекта терроризма, с одной стороны, призвано указать на ответственность за это международное преступление государств, международных организаций и физических лиц, препятствующих реализации права стран и народов на развитие, политическую и экономическую независимость, самоопределение, территориальную неприкосновенность, а также других принципов и прав, определенных международным правом, а с другой – лишит оснований (или, по меньшей мере, сузит их) национально-этнические, политические экстремистские движения обращаться к крайним террористическим мерам.
Предполагаемые разработки, касающиеся сущностных характеристик терроризма как международного преступления, открывают возможности к формированию антитеррористического международного права. Эффективность такого права может быть обеспечена на базе приведенных определений терроризма и террористического акта, а также кодификации преступлений терроризма. Это позволит создать систему норм, которые выходили бы далеко за границы влияния на собственно террористические акты, вторичные причины и предпосылки их совершения (незаконные операции с оружием, наркотиками, финансовыми средствами, незаконная миграция), а охватывали своим регулирующим воздействием базовые политические, социально-экономические, культурологические причины и условия совершения террористических актов путем их (причин) криминализации в пределах состава международного преступления терроризм.
Таким образом, речь идет о самостоятельном цельном подходе к оценке сущности терроризма, его детерминант и причин нарастающей масштабности, в основе которого лежит осознание наличия все более четко проступающего глобального террообразующего конфликта. В рамках этого конфликта различимы объективные действия, мотивация и целеполагание сторон, что может быть использовано для их криминализации в международном праве.
Важно также, что с позиций такого подхода открывается возможность дифференцированной оценки различных очагов террористических конфликтов в ряде стран и регионов мира. Представляется, что отдельные из них продуцируются и поддерживаются искусственно, не отражают сути указанного глобального конфликта и помимо прочего имеют целью отвлечь внимание от обостряющихся проблем, связанных с необходимостью его разрешения. Очевидно, что решение этих проблем затрагивает интересы т.н. ядра, поэтому перспективу здесь могут иметь международно-правовые меры в рамках описанного выше подхода. Он создает условия для объективизации международно-правовых норм, регулирующих весь комплекс отношений в процессе борьбы с терроризмом.
СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ: НОВІ ПІДХОДИ ДО ПРОТИДІЇ
Гуцало Марія Григорівна — заступник керівника департаменту освітніх програм міжнародної громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”
Постановка проблеми. Сучасний міжнародний тероризм як вкрай небезпечне для цивілізованого людства системно-соціальне явище стає сьогодні впливовим чинником дезорганізації світового порядку, в якому боротьба за існування й розвиток у жорстких умовах глобалізованого світу все більше посилюється. Про це переконливо свідчать останні події у світі – безпрецедентна за своєю зухвалістю бесланська трагедія, підриви в Арабській Республіці Єгипет, у Лондоні, відповідальність за які взяло на себе мало відоме раніше угруповання "Аль-Каїди" в Європі. Як державна відповідь, що негайно пролунала на протидію терактам у Великобританії, - проголошення урядом цієї країни збільшення обсягу державних коштів на боротьбу з міжнародним тероризмом. Отже, чергові фінансові витрати, силові заходи та ін. А чи будуть вони виправданими, якщо причини залишаються проігнорованими?
Сьогодні стає всі більш очевидним, що основна тенденція цих та інших терористичних актів, - їх системний характер, який виявляється в темпах зростання, рівні організованості, матеріально-технічному та фінансовому забезпеченні, транснаціональному масштабі терористичної діяльності, рівні трагічності наслідків, розширенні соціальної бази, кількості жертв, у характері та обсязі цілей.
Аналіз останніх публікацій. Проблема тероризму в історико-політичному розумінні цього соціального явища (кримінально-правовому, економічному, цивілізаційному та деяких специфічних контекстах, насамперед, прикладних і функціональних вимірах) все більше стає предметом досліджень зарубіжних та вітчизняних науковців, серед них: С.Хантінгтон, Б. Хоффман, З.Бжезинський, Ю.Антонян, В.Вітюк, С.Ілларіонов, В.Антипенко, В. Вознюк, В.Глушков, В.Ємельянов, Б. Канцелярук, Д. Козлов, В.Крутов, О. Лановенко, В.Ліпкан, П.Пригунов та ін. Досліджуючи окремі аспекти "основних дестабілізуючих факторів світового розвитку початку ХХІ століття, якими є екстремізм і тероризм" 3,3, фахівці поступово торують дослідний шлях до комплексного аналізу цього небезпечного явища, що сьогодні вже не має чітко вираженого політичного обличчя, а набуває статусу системно-соціального.
Невирішені раніше частини загальної проблеми. Однак, як зазначає переважна більшість авторів, „проблеми тероризму в силовий спосіб не були розв’язані; і сьогодні, як ніколи, актуалізувалась потреба пошуку адекватної антитерористичної парадигми” 2,12. Зокрема, З.Бжезинський визнає, „щоб ряди терористів не поповнювалися знову й знову, необхідна зважена політична стратегія, покликана послабити весь комплекс політичних і культурних факторів, що сприяють тероризмові”1,49. Дійсно, визначні політичні лідери – в особі Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки Хав’єра Солани, а також провідні фахівці з антитерору визнають той достовірний факт, що подолати тероризм воєнними, силовими діями фактично неможливо. Проте досі без відповіді залишається питання про те, що конкретно міжнародне співтовариство може протиставити цьому вселенському злу.
Проблема ускладнюється міфологізацією терористичної політики, особливо щодо тих блоків і держав, які впливають на світовий порядок. На рубежі історичних епох завжди модифікуються державні інтереси, потреби, цінності, особливо на тлі боротьби за енергоресурси і ринки збуту. Відбувається також соціальний злам одних традицій та зростання могутності інших, домінантних на міжнародній арені. Нерідко увага масової свідомості відволікається на зовнішні причини, які начебто перешкоджають гармонійному функціонуванню внутрішньої системи. Одночасно в умовах політики подвійних стандартів спостерігається розбалансування відносин гармонізації, а також повноважень і функцій, які покликані забезпечувати антитерористичні завдання, мотивації, орієнтації.
Обстоюючи переконання в тому, що міжнародний тероризм - це складне моральне, ідеологічне, політичне явище, яке визначає проблему комплексної регуляції світового громадського розвитку, вважаю за доцільне поглибити методологію дослідження цього загрозливого явища. Одночасно пізнавальну увагу доцільно зосередити на причинах та факторах, що спричиняють до його появи. Дослідження у цьому напрямку дозволяє визначити стрижневі підходи до розробки дієздатного комплексу превентивних заходів, спрямованих на зниження рівня потенційних загроз глобального і локального рівнів. Це завдання передбачає „наукову діагностику” живильного середовища екстремізму та тероризму в контексті забезпечення безпеки державної системи, в якій конфліктні процеси здебільшого є діалектично та логічно пов'язаними. Реалізація цієї мети можлива на основі інноваційного підходу до системної протидії загрозам міжнародної та національної безпеки. З цих причин дослідний кругозір зосереджується довкола світоглядної думки про те, що "реально забезпечити національну безпеку в нових умовах глобалізаційних перетворень можна лише шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства"6, 111.
На підставі цієї точки зору пропонується комплекс науково-технологічних, зовнішньополітичних, організаційно-правових, соціально-економічних, громадянських, інформаційних, гуманітарно-культурологічних та освітніх заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку цивілізованого суспільства шляхом гармонізації інтересів, потреб і цінностей його громадян, подолання причин, що зумовлюють поширення ідеології і практики тероризму. Такий комплексний підхід покладено в основу розробленої Моделі Національної програми протидії тероризму та екстремізму 5, яка була запропонована для обговорення й ухвалена на Другому міжнародному антитерористичному форумі "Сучасна Україна в умовах нових загроз (тероризм та екстремізм)" у травні 2005 року та дістала підтримку Комітету з питань національної безпеки й оборони Верховної Ради України.
Мета статті – розглянути деякі аспекти розвитку сучасного міжнародного тероризму як системного явища та актуалізувати проблему комплексного підходу до протидії поширенню ідеології тероризму на основі регуляції суспільних відносин в умовах дієвої позиції громадських інституцій суспільства.
Виклад основного матеріалу. Серед різноманітних соціальних процесів, які детермінують широкі масштаби застосування насильства, в тому числі у формі тероризму, варто назвати прогресуюче загострення соціально-економічної диференціації й нерівності в різних країнах і регіонах світу; подальше наростання дисбалансу інтересів, потреб та цінностей між державами і народами; все більше поширення тенденцій диктату й подвійних стандартів у практиці міжнародних відносин; становлення національного й релігійного екстремізму як політичного чинника міжнародного життя; зниження рівня контролю за доступом до новітніх технологій виробництва зброї масового ураження; посилення інформаційно-психологічної агресії проти населення й урядів країн світу; загострення процесів духовної деградації суспільства. Динаміка названих та інших руйнівних тенденцій набула системного характеру, що впливає на трансформацію міжнародного тероризму, його зміст і організацію, стратегію й тактику.
Тероризм у сучасних умовах далеко переступив кордони окремих держав та ідеологічних обмежень. І як це не прикро, але потрібно визнати справедливість прогнозів, що в найближче десятиліття він посилить свої геополітичні позиції. Слід очікувати розширення спектру форм прояву й методів здійснення терористичних актів, ескалації смертоносних технологій.
За орієнтовними даними, на сьогоднішній день у більш ніж 70 країнах налічується понад 1000 груп і організацій, що застосовують у своїй діяльності терористичні методи. Тільки у 2003 році було здійснено 208 актів міжнародного тероризму. Окреслилася визначальна для сучасного тероризму тенденція – прагнення до здійснення акцій, які спричиняють до численних людських жертв і завдають значних економічних і морально-психологічних збитків. Підтверджується це й тактикою проведення терактів, що передбачають вибір об'єкту й часу найбільшого скупчення людей. Наприклад, серія вибухів, що прогриміли 7 липня 2005 року в метро та автобусах Лондона в годину пік, були розраховані на те, щоб шляхом впливу на людський фактор підірвати стійкість системи національної безпеки Великобританії. А підриви поблизу Маніли (620 км на південь), які сталися під час проведення різдвяного ярмарку, мали на меті створення на території Філіппін незалежної мусульманської держави.
Міжнародний тероризм як динамічна система, що постійно розгалужується, нині вже переслідує великомасштабні цілі, до числа яких слід віднести спроби дезорганізації державного управління, дестабілізації військово-політичної обстановки в регіоні, знищення паливно-енергетичних ресурсів, примус до відмови від фундаментальних демократичних цінностей. Прикладом цього є події в Іспанії і Франції, що дестабілізуюче вплинули як на внутрішню, так і на зовнішню політику названих держав.
Можна визнати, що тероризм нині набув статусу самостійного механізму потужної системи, що самовідтворюється, вдосконалюючись. Вона володіє потужними людськими, технологічними, фінансовими, інформаційними та іншими можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Північної Африки, Туреччини, Філіппін, Близького Сходу, Єгипту наочно свідчать, що міжнародний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах, тим самим перетворюючись на серйозний фактор ініціювання й формування вогнищ військової небезпеки й ситуативної мілітаризації в конфліктних регіонах.
На сьогодні різні регіони світу охоплені розгалуженою мережею підпілля, складів зброї, інфраструктур, що їх забезпечують. Тероризм перетворився в досить прибутковий бізнес із розвиненим "ринком праці" і капіталовкладень, зі своїми правилами й мораллю. Так, за деякими оцінками, щорічний бюджет сімейного бізнесу „терористичної імперії” Усами Бен Ладена, представлений, між іншим, і в Західній Європі, коливається у розмірах від 20 до 50 млрд. дол.
Саме тероризм найчастіше стає детонатором сучасних міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Спостерігається небезпечна тенденція використання фактора "міжнародного тероризму" для реалізації політики "керованої напруженості" у зонах етнокультурних і міжконфесійних контактів. Одна із ключових складових цього сценарію - створення й нав'язування міфу про глобальний конфлікт між Ісламом і Православ'ям.
Невипадково останнім часом набули поширення вирази "ісламський фундаменталізм", "ісламський екстремізм", "ісламська загроза". Така постановка питання сама по собі несе помилкове тлумачення і має небезпечну тенденцію підміни понять.
Спроби ототожнення тероризму й духовної течії у контексті теорії С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій несуть у собі заздалегідь деструктивний характер. Такі непродумані, провокаційні висловлювання, укорінюючись у свідомості людей, породжують ворожість і підозрілість до представників мусульманства. На такому благодатному ґрунті релігійної конфронтації виростає ісламофобія, що, подібно бомбі уповільненої дії, здатна розколоти світ і підірвати стабільність будь-якого суспільства.
Виходячи з вищезазначеного, можна зробити узагальнюючий висновок: сучасний міжнародний тероризм, об'єднуючи ідеології вкрай радикальних течій, культивує насильство й знецінює людське життя як найвищу цінність. Він являє собою складне системно-соціальне явище, яке формується на міжнаціональних зв'язках терористичних угруповань як однієї, так і різних країн, а також за участю представників окремих держав. Системність міжнародного тероризму є визначальною його рисою і передбачає:
- обов'язкове формування відповідної ідеологічної оболонки;
- організованість;
- професіоналізм;
- наявність інфраструктури забезпечення й відтворення терористичного потенціалу (фінансового, матеріально-технічного, бойового, пропагандистського, кадрового та ін.).
Принципово важливим є те, що превенція міжнародному тероризму повинна передбачати комплексну протидію й буде мати перспективу лише в тому разі, коли відповідатиме справжньому статусові даного явища як системно-соціального. А отже, необхідною є така продуктивна система самоорганізації різних рівнів суспільства, яка забезпечить формування внутрішніх і зовнішніх умов для активної протидії поширенню ідеології тероризму в контексті забезпечення безпеки соціальної системи як такої.
Наша держава, яка є частиною глобалізованого світу, як і інші індустріально розвинені країни, зазнає впливу загроз і викликів нового часу. Україна, виконуючи взяті на себе зобов'язання відповідно до Статуту ООН і ряду договорів, є учасником всіх міжнародних конвенцій і протоколів, що регулюють різні аспекти боротьби з тероризмом.
З іншого боку, як активний учасник антитерористичної коаліції і надійний партнер ООН у забезпеченні миротворчих і гуманітарних операцій у різних регіонах світу, в тому числі в Іраку, Україна не може бути гарантовано захищена від проникнення представників терористичних організацій і поширення ідеології тероризму.
Нинішній етап суспільного розвитку України, на тлі непростої соціально-економічної ситуації, супроводжується деструктивними тенденціями в політичній та соціально-економічній сферах, які несуть у собі заряд теророгенності. Насамперед, це стосується прогресуючої розбіжності за рівнем доходів населення, криміналізації усіх сфер суспільного життя, напруженості релігійних суперечок, штучного роздування етнорегіональних протиріч. Підігрівання таких настроїв - це шлях до сепаратизму, насильства й екстремізму, що, як показує світова практика, створює ґрунт для інтервенції міжнародного тероризму.
Ознакою сучасного життя в Україні стали вибухи та підпалення з метою залякування, замовні вбивства, захоплення заручників задля викупу та інші прояви терористичного характеру. Причини цього криються у площині, передусім, недосконалості економічно-правових відносин, стану захисту прав українського громадянина, вседозволеності в інформаційному просторі, руйнуванні соціокультурних норм та ін. Саме в такій атмосфері визрівають стереотипи примату насильства, руйнуються критерії гуманізму та моральності.
У цьому зв'язку неважко передбачати, що означало б, зокрема , втягування в конфлікт населення Криму, у тому числі представників кримського мусульманства, ряд громад якого перебуває під впливом такої радикальної течії ісламу, як ваххабізм, що фактично є ідеологічною основою діяльності міжнародних терористичних організацій.
В Україні питома вага ісламу серед інших релігій відносно невисока. Згідно з останніми даними Державного комітету у справах релігій, у числі більш ніж 26 тис. релігійних громад у країні налічується 450 мусульманських, більшість яких (329) перебуває в Криму. Рік у рік число громад і віруючих ісламу помітно зростає, у тому числі за рахунок мусульман-українців. Крім того, за інформацією Держкомнацміграції, за станом на кінець 2004 року, тільки офіційний статус біженців у нашій державі мали 3 тис. чоловік, 80 % з них прибули із країн ісламського світу.
Здійснені за роки незалежності протиправні акти, які були кваліфіковані як терористичні, дають підставу говорити про те, що в Україні немає проявів системного тероризму, визначальні риси якого зазначені вище. Однак наявність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників (зокрема наша участь у миротворчих операціях по всьому світу), свідчить про існування передумов для терористичних атак, що являє загрозу політичній стабільності держави й безпеці громадян.
Сучасні процеси глобалізації диктують потребу принципово нової ефективної системи регуляції суспільних відносин, а світовий досвід протидії міжнародному тероризму в умовах нових викликів диктує необхідність переосмислення філософії сучасної системи міжнародної й національної безпеки. Мова йде, насамперед, про нові принципи її формування на базі державних (силових) і суспільних (гуманітарних) компонентів.
Логіка такого підходу визначається ставленням до сучасного тероризму як до явища, причини якого криються в руйнівних тенденціях системного характеру, що відповідно вимагає системного регулювання суспільного розвитку для їхнього подолання.
Конкретним кроком на цьому шляху повинна стати Національна програма протидії тероризму й екстремізму, в основу розробки якої може бути покладена Модель Національної програми протидії тероризму й екстремізму. Її мета полягає в тому, щоб сформувати зовнішні і внутрішні умови для активної протидії тероризму й екстремізму на принципово новій концептуальній основі - шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства. Розглянемо деякі з основних аспектів даної Моделі.
Однією з найважливіших, на думку її авторів, є громадська складова, що підкреслює провідну роль громадянського суспільства в протидії екстремізму й тероризму. Сама ідея громадянського суспільства ще не стала реальністю і не зрозуміла повною мірою як для влади, так і для громадян України. Однак система національної безпеки будь-якої держави може бути ефективною тільки в умовах активної позиції громадських інституцій суспільства. Тому модернізація інститутів міжнародної й національної безпеки, необхідність якої продиктована масштабною ескалацією міжнародного тероризму, можлива лише на основі потужної соціальної підтримки. Для цього необхідні пошук і впровадження нових форм об'єднання й координації зусиль державних інститутів, неурядових і громадських організацій в інтересах формування діючих механізмів цивільного контролю у плані забезпечення в Україні міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини й громадянина; висування цивільних ініціатив по виробленню й реалізації інформаційно-суспільних технологій, спрямованих на скорочення соціальної бази тероризму й екстремізму, утвердження в соціумі активної позиції неприйняття цих явищ у будь-яких формах і проявах.
Основою системної регуляції суспільних відносин у протидії поширенню ідеології екстремізму й тероризму є, насамперед , наука, освіта й культура, адже "міжнародний тероризм - це не стільки військова, скільки ідеологічна соціальна й моральна сила. Тому потрібно вести битву за "серця й свідомість", де вирішальну роль буде відігравати пропаганда цінностей, ідеалів, ідей" (4,558). Ось чому в Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму особливе місце відведене гуманітарно-культурологічному й освітньо-просвітницькому аспектам.
У цьому зв'язку пропонується розвиток практики відкритого соціального діалогу й конструктивного підходу до розв’язання суперечок, гармонізації інтересів шляхом продуманих економічних, правових і соціальних методів; підтримка й координація ініціатив, спрямованих на утвердження "інституту народної дипломатії" і самоорганізації по широкому колу соціально-економічних і гуманітарних напрямків у міжнародному й внутрішньодержавному форматах; формування моделі духовно-ціннісного паритету етнічних, релігійних, соціокультурних спільнот різних регіонів країни; вироблення принципів захисту й зміцнення духовного й інтелектуального здоров'я нації, утвердження парадигми патріотизму й конструктивного модусу буття.
Формування нової системи національної освіти ХХІ століття, націленої на всебічний розвиток особистості, виховання толерантного ставлення до духовних традицій різних народів і утвердження пріоритету високих загальнолюдських цінностей повинно стати домінуючим компонентом майбутньої Національної програми. Через виховання у підростаючого покоління неприйняття культу насильства, через реалізацію гуманітарно-освітніх програм стане можливим протистояти поширенню людиноненависницької ідеології тероризму. Важлива складова освіти - прищеплення громадянам свідомого практичного ставлення до проблем суспільної й особистої безпеки, а також розробка і впровадження програми інформаційно-психологічної безпеки.
Висновки. Підводячи підсумки сказаному, хотілося б підкреслити, що запропонований новий концептуальний підхід до дослідження тероризму як системного явища, й система заходів, викладених у Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму, - це спроба пошуку нових нестандартних підходів до осмислення явища тероризму й розробки нової моделі соціальних перетворень, націлених на подолання насильницьких стереотипів у суспільних відносинах. Час вимагає перегляду концептуальних основ побудови системи національної безпеки на основі нових механізмів, якими повинні стати соціокультурний і гуманітарно-освітній. Саме такий підхід є перспективним і актуальним з огляду на загрозу глобального тероризму для всього людства.
Література
1. Бжезинський З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство/ Пер. с анг. – М.: Междунар. отношения, 2004.
2. Вознюк В.С. Міжнародний тероризм в сучасних глобалізаційних стратегіях: Автореф.дис.канд.політич.наук: 23.00.04.// Ін-т світ.економ.і міжнар.віднос. НАНУ.- К., 2005.
3. ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура як системообразующий фактор международной и национальной безопасности. Монография./ Под ред. О.П. Лановенко.- К.: Стилос, 2004.
4. Илларионов С.И. Террор и антитеррор в современном мироустройстве.- Москва: ООО "РИЦ "ПРОФЭКО", 2003.
5. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В.С. Горбатюк, М.Г. Гуцало, В.В. Титов, А.С. Шаповалов - Киев: МАЕ, 2005 (Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005).
6 . Крутов В.В. Протидія міжнародному тероризму як системно-соціальна складова національної безпеки України // Стратегічна панорама, 2003, № 2.- С. 108- 113.
ПСИХОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ
Рождественський А.Ю. − доцент кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України
Здійснений фахівцями аналіз теророгенної ситуації в Україні свідчить про відсутність серйозних внутрішніх передумов для прояву тероризму, який, перебуває на початковому етапі свого розвитку, проте “всі сподівання на уповільнення темпів його зростання, на український менталітет лагідної, поміркованої людини, є не зовсім далекобачним і стратегічно виправданим” (5, с.20).
В цьому контексті не можна не констатувати той факт, що, попри посилюваного інтересу українських дослідників до проблеми тероризму, його природи, умов боротьби, попередження і, врешті-решт, нейтралізації цього явища шляхом застосування найрізноманітніших заходів (організаційних, економічних, соціальних, політичних, силових) (1, 2, 4, 6, 7, 8), психологічна складова залишається й подосі незайманою територією.
Якщо ХХ століття, принаймні його друга половина, була відзначена за висловлюванням засновника третьої Віденської школи психотерапії і незаперечного авторитета в шерезі сучасних лідерів психології В. Франкла, печаткою “патології духу часу” і поширюваного відчуття втрати сенсу (екзистенційного вакууму), то ХХІ – “часом тероризму” (6).
І хоча ХХІ століття зробило лише перші кроки, тероризм перетворився вже в транснаціональну загрозу (2), яка наприкінці його може завершитися загальнолюдською катастрофою (6).
При цьому “на відміну від терористів 60–70 – х рр. ХХ століття в Європі, з прицільністю і вибірковістю їхніх акцій, сьогодні терористи прагнуть завдати максимальних втрат, не обмежуючи себе моральними рамками і не особливо переймаючись вибором жертв. Навпаки, вони навіть прагнуть до того, щоб останніх було якнайбільше, оскільки це гарантує активну реакцію засобів масової інформації й максимальний резонанс у суспільстві. При цьому терористами керують і міркування власної безпеки. Вони виходять із цинічної настанови – убивати людей, що випадково опинилися на місці акта тероризму набагато простіше і безпечніше, ніж наприклад, атакувати добре захищених і забезпечених фізичною охороною державних чиновників або політичних діячів. Крім того, це дає змогу спокійно втекти з місця злочину і залишитися безкарним” (8, с.302).
Найуразливішим, з огляду порушеної у даній публікації проблеми, є питання про психологічні вимоги до однієї із центральної фігури в системі превенції терористичних дій, якою є фігура посередника, або особи, що наділяється функцією ведення переговорів. На жаль, в Україні, на що неодноразово зазначалося у відповідній літературі, немає таких фахівців (3), як немає навіть і попередніх спроб окреслити, хай у найближчому приступі, психологічні вимоги до фахівця зазначеного профілю. Не претендуючи на охоплення всієї сукупності проблем, що виникають за такою спробою, дозволимо тут зупинитися на найголовніших з них.
Актуальність розробки цілісної системи вимог до особистості посередника, у тому числі вимог до його психологічних характеристик і здібностей, не викликає сумніву. Підтвердженням цього є, як свідчить практика, тенденція до популяризації злочинів пов'язаних із захопленням заручників. Діапазон останніх коливається від злочинів карного характеру (захоплення заручників від «безвихідності ситуації» особами, що намагаються уникнути затримки правоохоронними органами) до значних за кількістю терористичних формувань (захоплення заручників з метою впливу на соціально-політичну ситуацію, як у своїй країні, так і за її межами). Також широким представляється й перелік вимог, які висуваються особами, що захопили заручників - від можливості уникнути правосуддя, до висування нездійсненних вимог (вивести військовий контингент із якої-небудь країни, області, зміна політичної влади та інше) причому, як правило, у найкоротший термін.
Відомо, що успішність проведення спеціальної операції по звільненню заручників залежить від цілого ряду факторів, серед яких, на думку фахівців, основним є правильне ведення переговорів. Причому роль посередника (той, хто веде переговори) є винятковою, саме від його здатностей багато в чому залежить успішність спеціальної операції, починаючи від повної відмови від злочину (відповідно порятунок життя заручників з одного боку, і проведенням штурму співробітниками спеціальних підрозділів, що здійснюють контртерористичну операцію по звільненню заручників і нейтралізації (затримки) злочинців) з мінімальним ризиком для життя з другого.
Першим кроком на шляху розв’язання поставленої задачі має стати визначення змісту і специфіки умов і завдань, що ставляться посереднику у процесі ведення переговорів з особами, що захопили заручників, які у своїй єдності й будуть визначати зміст психологічних вимог безпосередньо до особистості посередника.
Здійснивши аналіз поодиноких і здебільшого заснованих на здоровому глузді чи на невідрефлексованій практиці обмежених випадків ведення переговорів з боку добровольців–посередників маємо визначити пріоритети психологічного дослідження проблеми, у складі яких істотнішими і першочерговими вважаємо по – перше – визначення й верифікація емпіричним шляхом переліку достатніх і необхідних якостей фахівця переговорного типу, які дозволяли б йому ефективно здійснювати таку специфічну професійну діяльність, як переговори. В цьому зв’язку корисним також, вважаємо, буде накопичений останнього часу досвід дослідження діяльності і особистості фахівців в галузі правоохоронної діяльності (органів внутрішніх справ, податкової поліції, слідчих органів і прокуратури, а також охоронної діяльності і низки професій, пов’язаних із виконанням діяльності в екстремальних ситуаціях).
По – друге – узагальнення й конкретизація відповідно до умов і вимог переговорного процесу змісту і специфіки психологічного впливу як ключової ланки і базової передумови ефективного здійснення посередником покладених на нього функцій. Складність із якою із самого початку стикається дослідник, пов’язується із визначеннях простору поглядів щодо самого поняття “впливу”, яке, за визнанням В.О. Татенко “бентежить, але й надихає і на науково-теоретичні роздуми” (9).
Нарешті, по-третє, можливо найсуттєвіше і центральне завдання, - визначення змістовних і процесуальних характеристик ситуації невизначеності як невід’ємної складової переговорного процесу, як його константи, стресогенного фактору, насамкінець, критерія психологічної готовності суб’єкта до успішного виконання ним функцій посередника загалом.
Література
1. Антипенко В.Ф. Современній терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование) – К., 1998. – 191 с.
2. Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. – Х.: Право, 1999. – 272 с.
3. Илларионов В.П. Переговоры с террористами. – М.: Юридический институт МВД России, 1994.
4. Крутов В.В. Теоретико-правовые и тактико-специальные проблемы борьбы с терроризмом (опыт системного исследования). – К.: Изд-во Академии СБУ, 1998. – 284 с.
5. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. – К.: Знання України, 2002. – 254 с.
6. Пірен М.І. Тероризм та його політико-психологічна характеристика // Пірен М.І. Основи політичної психології: Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – С. 238 – 254.
7. Рижов І.М. Деякі питання стратегічного планування боротьби з тероризмом в Україні // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2004. - № 9. – С. 248 – 252.
8. Сідак В.С. Психологічні засади протидії тероризму в Україні // Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наукових праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. – К.: Гнозис, 2004. – Т.6. – Вип. 3. – С. 301 – 309.
9. Татенко В.О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наукові студії із соціальної та політичної психології. Зб. статей . – К.: Вид-во “Сталь”, 2000. – Вип. 3(6). – С. 3 – 18.

ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УМОВАХ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
Рижов Ігор Миколайович — старший викладач кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України, полковник
Оборона у випадку агресії – нормальна функція будь-якої держави. Закономірно, що питання організації оборони, у тому числі і територіальної, відпрацьовані на законодавчому рівні. Однак, останні події в Іракові показали неспроможність оборонної концепції Іраку – він пав практично не зробивши опору, хоча оборонна доктрина Іраку, вибудована не без участі радянських фахівців, вважалася доволі прогресивною. На мій погляд причина в тім, що визначаючи образ потенційного супротивника, внаслідок завищеної самооцінки, споконвічно ігнорується його технологічна перевага. Війна в Іракові показала приреченість військової машини держави, у військовому протистоянні із соціальною системою, що розташована на більш високому технологічному рівні. Сучасний військовий конфлікт виростає з глибин соціальних відносин суспільств, що стоять на різних рівнях соціально стратифікаційних сходів.
Сучасному суспільству наявні нові види агресій, зовсім не зв'язаних з територіальними претензіями. Для повної окупації сьогодні достатньо приватизувати контрольний пакет економіки або виграти вибори – тобто узяти владу, якщо хочете, забезпечити оперативний контроль над алгоритмом соціального управління на даній території і війна виграна. США досягли порога інформаційного суспільства раніш СРСР, саме цим і обумовлена їхня перемога в багаторічному протиборстві на світовій арені. У цьому протиборстві, інструмент взаємного лякання використовувався дуже активно. Тактика силового протистояння холодної війни перемінилася на таку, котра дозволила однозначно визначити слабкі місця системи і нанести по них нищівний удар. Складно однозначно визначити причини падіння імперії СРСР, це історична закономірність, чи результат перемоги в інформаційній війні.
Випливаючи з класичного положення про три суспільства, вірніше три великі епохи у розвитку суспільства, що утворять тріаду «доіндустріальне – індустріальне - постіндустріальне суспільство», можна простежити антологію конфліктів між ними. При цьому, усі суспільства розвиті абсолютно нерівномірно. У кожнім суспільстві присутні всі три епохи, але в різних пропорціях, що дозволяє визначити їх стратифікаційний рівень.
Перехід від матеріального (економічного, у якому господарська діяльність людини визначається матеріальними інтересами) до інформаційного суспільства (чи постіндустріального, у якому господарська діяльність людини стає усе більш інтенсивною і комплексною, але не визначається його матеріальними інтересами). Якщо випливати методу аналогій, то можна вивести закономірність, виходячи з якої кожному типу суспільства належна своя, унікальна форма соціального алгоритму управління як усередині суспільств, так і між ними. Отже, кожному типу суспільств належать визначені типи злочинності (коли мова йде про незгодних з встановленим алгоритмом соціального управління і розподілу усередині суспільства) і війн (тих же, але у відносинах між суспільствами. Громадянські війни, революції, перевороти і т.п. можна віднести до з'ясування відносин усередині суспільства, метою є влада, тобто те, що дозволяє визначати свій, відмінний від існуючого алгоритм соціального управління. До визначеного моменту революційно-визвольний рух це вид злочинної діяльності).
Крім основних параметрів, на підставі яких уводиться періодизація суспільств, періодизація соціального прогресу заснована на декількох критеріях. Як параметри виділяють:
А. Основний виробничий ресурс – у постіндустріальному суспільстві їм є інформація, в індустріальному – енергія, у доіндустріальному – первинні умови виробництва, сировина.
Б. Тип виробничої діяльності – він розглядається в постіндустріальному суспільстві як послідовна обробка на противагу виготовленню і видобутку на більш ранніх ступінях розвитку.
В. Характер базових технологій. Він визначається в постіндустріальному суспільстві як наукомісткі, в епоху індустріалізму – як капіталомісткі й у доіндустріальному – як трудомісткі).
Постіндустріальне суспільство може бути протиставлено індустріальному і доіндустріальному по формах і змісту соціальних конфліктів, вирішення яких призводить до війн. Специфічною особливістю війн доіндустріального періоду була однозначно визначена мета – розширення територій, індустріального – ринків збуту, постіндустріального – захоплення контролю над інформаційними потоками, а це, насамперед управління. Прихильники постіндустріальної теорії не визначають границі окремих типів суспільств і не вказують їхніх границь. Новий тип суспільства не заміщає попередні в процесі еволюційного розвитку, а співіснує з ним, отже, війна в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві відбувається усередині нього, у цій війні неможливо чітко позначити лінію фронту. Форми ведення воєн також чітко визначаються типом суспільства, ступенем його енергооснащеності. Постіндустріальному суспільству, у спадщину від індустріального, дісталася досконала військова машина, яку доповнено новітніми інформаційними технологіями. Протистояти їй традиційними методами неможливо. Для того щоб бути на рівних, воюючим сторонам у такій війні потрібно мати приблизно рівний потенціал, якщо воювати за правилами. А якщо виявити те, що називається військовою кмітливістю. У свій час, винайдена нашими предками партизанська війна дозволила виграти не одну війну. Тероризм – це і є військова кмітливість постіндустріального періоду, і новітня військова історія тому підтвердження. Чеченські терористи борються із владою, і невідомо хто переможе. Мене дивує одне: скільки грошей витрачається на армію, і що замість? Наші діди за п'ять років звільнили Світ від фашизму, а сучасна російська армія не може справитися з жменькою терористів, списуючи на цю війну усе більше і більше грошей, які можна було б витратити на більш потрібні цілі. Ми, українці, уже проходили подібне, і за незалежність нашої країни ми повинні сказати спасибі силам опору західної України, не зломленим радянським режимом протягом більш як напівстоліття.
Можна сказати, що тероризм - особлива форма війни постіндустріального періоду. Метою цієї війни є переділ управлінських інформаційних потоків. Це має бути відображено у оборонній доктрині.
Ціль терористичних устремлінь, логічно випливає з ідеології тероризму – примусова чи зміна корекція алгоритму соціального керування. Об'єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Кінцева мета, зміст тероризму – зміна алгоритму соціального керування – задача перерозподілу інформаційного ресурсу. Форма тероризму також похідна інформаційних технологій – заснована на створенні віртуальних страхів. Оскільки тероризм, як специфічна форма ведення війни в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, за формою і по змісту є інформаційним продуктом, тактика і стратегія протидії тероризму також повинні будуватися виходячи з теорій інформологізації.
По своїй сутності тероризм – явище, засноване на використанні інформаційних технологій, здатних масово породжувати віртуальний страх. В основі криміналістичної характеристики тероризму лежить інформаційна складова, як основна особливість, що характеризує даний тип злочинів. Дуалізм інформаційної ознаки тероризму полягає в тому що, по-перше, тероризм використовує суспільний (інформаційний) резонанс на основі віртуального страху, що може бути викликаний будь-яким злочином, по-друге, по суті тероризм призначений для рішення інформаціологічної проблеми – корекція алгоритму.
Війна, як продовження соціального конфлікту немирним (насильницьким) шляхом – властива будь-якому типу суспільства. Можна з упевненістю сказати, що тероризм - специфічна форма ведення війни, метою якої є не матеріальний інтерес - ресурс, і не геополітичний інтерес (сфера впливу і ринки збуту), а інтерес інформаційний - механізм соціального управління в суспільстві. При такому підході, терор і тероризм можна розглядати як різновиду одного процесу – насильницької чи зміни корекції алгоритму соціального керування в суспільстві. При цьому терор – насильницьке, з використанням віртуального страху (відгомони якого в образі НКВД, Гулага і Сталіна дійшли в легендах до покоління, діди якого цього вже не застали, або сучасне «публічне пороття» незгодних з політикою Америки) нав'язування алгоритму керування. Першопричиною для формування резонансу віртуального страху були сильно перебільшені слухи про нічні арешти, табори. На цьому тримався сталінський режим. Цього боялися по інерції при Хрущові, майже не боялися при Брежнєві, а коли страхи пішли разом з поколінням, система звалила. В епоху засилля інформаційних технологій, для посилення режиму вже немає необхідності саджати величезні маси в табори, можна донести до кожного члена цивільного суспільства що його чекає, якщо до влади прийде опозиція. Це інформаційний терор, інформаційна війна за свідомість, своєрідний різновид агресії.
Діалектично протилежної є війна із системою соціального управління в суспільстві. Силу можна перемогти тільки чи хитрістю підлістю. Тероризм і є сполучення хитрості і підлості, при цьому, у випадку успіху терориста чекають лаври героя і, що природно, переможців не судять. При цьому, усякого хто зазіхне на встановлений режим будуть обвинувачувати в підлості, і для зміни його знадобитися хитрість. Хитрість, мовою інформаційною, є ні що інше, як процес інформаційний, продукт інтелектуальної діяльності, що дозволив створити більш витончений алгоритм дій, ніж його передбачала система захисту. А підлість це лише норма моральна.
Сучасна оборонна доктрина України, на мій погляд не враховує технологічного потенціалу ймовірного супротивника, а головне, вона відірвана від реалій сучасності. У такій ситуації Служба безпеки України повинна відігравати роль зворотного зв'язку, роблячи основний упор у своїй роботі крім виявлення і знищення диверсійно-розвідувальних груп у нашому тилу – це штатна задача підрозділів контррозвідувального забезпечення, на проведення моніторингу стану всієї системи оборони, оцінки її відповідності реальним погрозам, адекватності рівня самооцінки готовності країни до оборони реальному положенню справ, виявленню нових типів загроз та агресій. У контексті даної статті моніторинг є узагальнюючим вираженням комплексу цілеспрямованих аналітичних заходів. Відносно територіальної оборони це одержання, накопичення, обробка й аналіз інформації щодо стану складових системи оборони держави компонентів, розвитку можливої агресії, у тому числі тероризму, прогнозування його розвитку і розробка науково обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття відповідних рішень, що мають значення для практичної діяльності всієї системи оборони, в тому числі й спецслужб. При цьому ухвалення рішення виходить безпосередньо з аналізу результатів моніторингу і відноситься до компетенції керівництва вищих органів державної влади і керування, що здійснюють законотворчу, правозастосовчу і профілактичну діяльність. Моніторинг - це процес цілеспрямованого, регулярного спостереження за ходом суспільного розвитку з метою виявлення умов і обставин, що впливають на обороноздатність держави, у тому числі погроз терористичних проявів, реалізація якого підніме обороноспроможність нашої держави на новий якісний рівень.
СУЧАСНИЙ ТЕРОРИЗМ — ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ
Лапкіна Наталія — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету
В новому тисячолітті глобальною загрозою безпеці стало вкрай небезпечне явище, яке являє собою тероризм. І якщо в попередні роки дослідження в цьому напрямку грунтувалися більше на цікавості, на аналізі закордонних випадків, то зараз дана проблема набуває все більш практичного значення. Тероризм є одним із чинників загрози збереження національної безпеки України. І хоча в Україні дане явище не набуло такого поширення, як у багатьох країнах світу, не можна гарантувати продовження такої ситуації і в майбутньому.
Прояви тероризму мають наслідком масові людські жертви, руйнуються духовні, матеріальні, культурні цінності, які потім досить важко відтворити. Він породжує ненависть та недовіру між соціальними та національними групами. Тероризм відноситься до тих видів злочинного насильства, жертвами якого можуть стати невинні люди, які не мають відношення до конфлікту.
Боротьба з тероризмом є серйозною проблемою, яка потребує глибокого та всебічного дослідження та постійної уваги. Для того, щоб побудувати ефективний механізм протидії тероризму, потрібно насамперед розібратися з тим, що саме являє тероризм, встановити його причини.
Потребує підвищеної уваги і те, що в майбутньому прогнозується збільшення кількості терористичних актів у зв’язку з наявністю великої кількості терористичних організацій в усьому світі, існуванням нелегального ринку зброї, вибухових речовин. Велике значення у розповсюдженні тероризму надається і засобам масової інформації (ЗМІ), які, приділяючи багато уваги кожному акту прояву тероризму, висвітлюючи як негативні, так і позитивні їх сторони, пропагандуючи насилля та жорстокість, популяризують тероризм серед багатьох невдоволених. В мережі Інтернет існує велика кількість сайтів терористичних організацій із вільним доступом, де можна знайти інформацію про виготовлення вибухівки та зброї своїми руками, про вибір найкращого місця для проведення вибуху тощо.
Тероризм як небезпечне явище у політичному, соціально-економічному житті, міжнаціональних відносинах світового співтовариства став предметом дослідження багатьох вітчизняних та закордонних вчених, проте серед них нема одностайності як щодо поняття тероризму, так і щодо причин його виникнення. Слід зазначити, що дослідники проблем тероризму намагаються дати точне визначення його поняття та сутності. Але жодне з них не стало загальновизнаним, що в основному пов’язане із складністю досліджень в даному напрямку, а також через дослідження тероризму в різних аспектах: філософському, політичному, психологічному, правовому тощо.
Проаналізувавши погляди різних вчених та законодавство, можна дати наступне визначення поняття тероризм. Тероризм – це суспільно небезпечна злочинна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства або в погрозі насильством щодо окремих осіб або груп осіб шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я невинних людей з метою досягнення злочинних цілей і яка відрізняється підвищеною суспільною небезпекою та публічним характером його здійснення.
Терористична діяльність включає в себе такі дії:
1. Організацію, планування, підготовку та реалізацію терористичної акції;
2. Підбурювання до терористичної акції, насилля над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів в терористичних цілях;
3. Організацію незаконного збройного формування, злочинного угрупування або організованої групи для здійснення терористичної акції, а також участь в такій акції;
4. Вербування, озброєння, навчання та використання терористів;
5. Фінансування завідомо терористичної організації або терористичної групи та інша допомога.
Під сутністю тероризму слід розуміти сукупність ознак, характерних рис та особливостей, які властиві тероризму як соціально-політичній та правовій категорії і складають його внутрішній зміст.
Для сучасного тероризму характерними є такі риси:
- кількісне зростання терористичних актів та жорстокість їх виконання. Терористичні акти, які спостерігаються протягом останніх десяти років, зростають кількісно та стають все більш масштабними та драматичними. Постійно розширюється діапазон цілей терористів, який варіюється в залежності від ряду обставин, в тому числі від жорстокості та ефективності реакції та застосовуваних заходів безпеки;
- високий рівень фінансування терористичної діяльності. Створюються цілі мережі підприємств, компаній, банків та фондів, які використовуються в якості прикриття терористів, фінансування та всебічного забезпечення їх операцій. Відбувається концентрація фінансових коштів в руках терористів у зв’язку із злиттям тероризму з наркобізнесом та торгівлею зброєю. До того ж серед спонсорів терористичних організацій часто виступають найбагатші особи планети, які здатні фінансувати терористичну діяльність в широких масштабах і в будь-якій точці планети;
- використання окремими державами певних терористичних угрупувань для розширення сфер геополітичного впливу;
- професіоналізм та підготовленість терористів. Небезпечною стала поява великої кількості бойовиків-професіоналів, які готові за гроші приймати участь у проведенні терактів в будь-якій країні, проти об’єктів та громадян будь-якої національної приналежності;
- інтернаціональний характер терористичних угрупувань. Тероризм набуває нових форм та можливостей у зв’язку із посиленням інтеграції міжнародного співтовариства, розвитком інформаційних, економічних та фінансових зв’язків, розширенням міграційних потоків та послабленням контролю за перетином кордонів. В останні десятиріччя тероризм інтернаціоналізувався, з’явилися міжнародні та транснаціональні угрупування, виник зв'язок і взаємодія між деякими терористичними організаціями. Найбільш небезпечним це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється та підтримується державними режимами, особливо диктаторськими, націоналістичними та подібних типів;
- підвищення рівня технічного оснащення. Терористичні угрупування активно використовують у своїх інтересах сучасні досягнення науки і техніки, отримали широкий доступ до інформації та сучасних військових технологій.
Виділяють відмінні ознаки тероризму як злочинного діяння:
- це організоване насильство. Це не хаотичні дії та прояви людської ненависті, а організована злочинність, яка захищається різними політичними, релігійними і національними виправданнями. Терористичні організації створюють єдині керівні органи, систему управління, підрозділи планування;
- породжує високу суспільну небезпеку, яка виникає в результаті здійснення загально небезпечних дій або погрози їх здійснення;
- публічний характер його виконання;
- умисне створення обстановки страху, напруженості на соціальному рівні, що впливає на інших осіб і примушує їх до виконання певних дій в інтересах терористів або прийняття їх умов. Створення обстановки страху є лише засобом досягнення цілі;
- при здійсненні тероризму насильство застосовується щодо одних осіб або майна, а психологічний вплив з метою схилення до певної поведінки здійснюється на інших осіб. Для терористів важливий не сам факт насильства, а його вплив на свідомість і поведінку конкретної особи, групи осіб або всього суспільства в цілому.
Міжнародні організації та вчені багато уваги приділяють також проблемі причин тероризму, оскільки від того, наскільки повно та точно будуть встановлені причини цього явища буде залежати вибір та ефективність заходів по боротьбі з ним. Під причинами розуміють ті соціальні явища, які породжують тероризм як закономірний наслідок.
В 1990 році в Гавані на VIII Міжнародному конгресі ООН з попередження злочинності та поводження із злочинцями причинами тероризму були названі бідність, безробіття, нестача житла, недосконалість системи освіти та підготовки кадрів, відсутність життєвих перспектив, загострення соціальної нерівності, відчуження та маргіналізація населення, послаблення сімейних та соціальних зв’язків, недоліки виховання, негативні наслідки міграції, нестача об’єктів культурно-побутового призначення, розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та нетерпимості.
Достатня кількість дослідників даного явища вважає основним підґрунтям виникнення тероризму відсутність нормальної економіки. Але, на мою думку, було б неправильно всі причини виникнення і зростання тероризму зводити у своїй більшості до економіки, а серед найбільш поширених причин тероризму вирізнити такі:
- зростання у світі соціально-економічних та міждержавних протиріч. Розмежування між багатими та бідними країнами зростає, так само як і зростає протидія нав’язуванню своїх поглядів розвиненими країнами;
- зниження життєвого рівня населення на фоні зростання соціальної диференціації;
- протиріччя в економічній сфері;
- кризове становище певних соціальних та професійних груп та осіб, які внаслідок своєї професійної діяльності мають досвід роботи із вибуховими речовинами та пристроями;
- розповсюдження серед населення зброї, її доступність;
- розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та всесильності терористів;
- низька ефективність роботи державного апарату та правоохоронних органів, відсутність ефективних механізмів правового захисту населення тощо.
Підбиваючи підсумок наведеному, треба зазначити, що в сучасних умовах стрімкого поширення терористичної діяльності, набуття нею нових форм та використання найновіших засобів, потребує детального дослідження і прогнозування питання виникнення та причин тероризму як серйозної загрози національній безпеці України. Потрібно намагатися виявити всі можливі мотиви дій терористичних угрупувань та навчитися передбачувати їх дії, що дасть змогу зупинити та обмежити подальше розповсюдження тероризму.
Протидія тероризму вимагає об’єднання зусиль всього суспільства, взаємодії державних інститутів та громадських об’єднань, що б зробило великий внесок не тільки у забезпечення національної безпеки України, але й стало істотним внеском у боротьбу з міжнародним тероризмом.

Література
1. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р.
2. Емельянов В.П. Террористический акт и акт терроризма: понятие, соотношение, разграничение. // Законность, 2002. № 7.
3. Ивахин А.Е., Прыгунов П.Я. Оперативная деятельность и вопросы конспирации в работе спецслужб (по материалам, легализованным в открытой печати и литературе). Учебное пособие. Том 3. – К., «ЧПП», 2005, 344с.
4. Ліпкан В.А. Тероризм і національна безпека України. – К.: «Знання», 2000р.- 184с.
5. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва. //Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України: Зб. мтеріалів наук.-практ. конф., Київ, 16-17 трав. 2001 р. / Редкол.: І.І.Тимошенко (голова) та ін.. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 480с.

Щорічник 2005 (1) Розділ 5

ОРГАНІЗАЦІЯ НЕДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ
СИСТЕМА НЕГОСУДАРСТВЕННОГО ОБЕСПЕЧЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ
Липкан Елена Сергеевна — студентка Национальной академии Службы безопасности Украины, Института права и безопасности предпринимательства Европейского университета
Безопасность — удел избранных
Владимир Липкан
Непременным атрибутом сильного государства является достаточная система национальной безопасности. Следует сразу же оговориться, что данная система включает в себя наиболее важные составляющие: безопасность человека и социума, а также безопасность государства. Именно этот триединый организм образует национальную безопасность в современном её понимании. И поэтому всякие попытки подменить национальную безопасность не то государственной, не то безопасностью личностью являются по своей сути выхолощенными смысла.
Замечу, что на сегодня Украина не занимает пальму первенства в законодательном обеспечении национальной безопасности. И хотя в июне 2003 года и был принят Закон Украины „Об основах национальной безопасности Украины”, который упразднил действие прежней Концепции, существенным образом на изменение ситуации это не повлияло. Более того, сама редакция закона и его положения вызвали немало дискуссий, что дает возможность говорить о существовании большого потенциала в нормативно-правовом обеспечении национальной безопасности.
Возникает закономерный вопрос: а что мешает выработать концептуально и методологически адекватную концепцию национальной безопасности и на её основе разработать дерево доктрин и программ? На мой взгляд, ответ на данный вопрос лежит в методологической плоскости.
Национальная безопасность: состояние или процесс?
Следует обратить внимание на тот факт, что сам термин „национальная безопасность” вошёл в научный оборот сравнительно недавно, однако это отнюдь не является свидетельством рождения нового феномена. Предпочтительнее говорить о переосмыслении роли, места и важности безопасности в современном мире. Я бы назвала это ренессансом безопасности. В то же время рождение термина „национальная безопасность”, особенно в нашем государстве, пока не нашло адекватных научных разработок. Вследствие этого, в воцарившемся терминологическом вакууме, его трактовка иногда поражает своей многоликостью, а местами неадекватностью сути того явления, который он отражает. Одним из распространённых заблуждений является отождествление национальной безопасности с государственной. Именно данная позиция сейчас практически представлена в нашем государстве, ибо о существовании системы негосударственного обеспечения национальной безопасности как органически дополняющей государственную систему пишется и говорится очень мало. Поэтому, на первый взгляд, не очень важный, с практической точки зрения, теоретический вопрос касательно терминологии обретает важное значение вследствие её применения.
В рамках данной статьи я не буду анализировать само понятие, лишь отмечу, что одним из главных акцентов, которые должны делаться при рассмотрении этих вопросов, является осознание того факта, что национальная безопасность по своей природе представляет собой дуалистическую систему, представленную государственной и негосударственной системами обеспечения безопасности. Помимо этого в эпоху глобализации и формирования информационного общества само понимание безопасности в качестве состояния защищенности представляется тривиальным, я бы даже сказал рудиментарным. По сути, безопасность представляет собой единое целое, она касается всех сфер общественной жизни, поэтому по своей природе не может быть определенным, застывшим состоянием. В данном же контексте следует отметить, что сами угрозы и опасности воспринимаются не как сбои в алгоритме управления либо кризисные или нештатные ситуации, а как органический компонент систем безопасности любого класса. Именно такой подход дает возможность понимать национальную безопасность Украины как вид социальной деятельности, сущность которой состоит в создании условий государственными и негосударственными институциями для прогрессивного развитие украинских национальных интересов, источников благосостояния народа Украины, а также обеспечивается эффективного функционирования самой системы национальной безопасности Украины.
Система негосударственного обеспечения национальной безопасности — органический компонент системы национальной безопасности
В нашей стране пока ещё сложно говорить о наличии чётко функционирующей системы национальной безопасности, именно в кибернетическом значении этого слова. Более того, о роли системы негосударственного обеспечения национальной безопасности в нашей стране говорят парадоксально мало. Не станет секретом и тот факт, что существующие организации, которые должны были бы формировать данную систему, за 14 лет независимости, кроме нескольких пиаровских акций, направленных на раскрутку собственного бизнеса, не сделали практически ничего. Однако в целом, анализируя положение в Украине, может сложиться впечатление, что система негосударственного обеспечения национальной безопасности вообще не нужна, мол, есть государственная система, чего ещё надо?
Очевидным является тот факт, что государство заботится о конкретной личности и об обществе в целом, однако не секрет, что многие важные вопросы остаются далеко нерешёнными. При этом следует признать и то обстоятельство, что, хотя в Законе Украины „Об основах национальной безопасности Украины” и говорится о таких субъектах как общественные организации и отдельные граждане, реального механизма их участия в обеспечении национальной безопасности не создано.
Что же касается системы государственного обеспечения безопасности (СГОБ), то её слагаемые компоненты абсолютно однозначно ограничены теми целями и функциями, которые возложены на них в соответствии с законом. Кроме этого, следует также сказать о значительном арсенале силовых средств решения проблем у субъектов данной системы, что иногда приводит к разбалансированности применения данных методов наряду с иными не силовыми и предоставлением предпочтения первым.
Негосударственная система безопасности: смысл и назначение
Многих может смутить сам термин „негосударственное обеспечение” или „негосударственная система безопасности”. Бытуют разные хитроумные и изощренные версии констатации очевидных фактов. Как только не называют данную систему: и внебюджетная, и коммерческая, и неправительственная, и хозрасчетная и т.д.
Но здесь речь идет именно о том, что национальная безопасность как таковая является цельной и неделимой. Она не может быть как государственной (что, по сути, сейчас происходит в Украине), так и только негосударственной (что неизбежно приводит к хаосу и краху государства). Термин негосударственный означает то, что национальная безопасность обеспечивается не государственными, а иными субъектами. Вряд ли было бы уместным вдаваться в хитросплетения и изыскания иного смысла данного термина. Бесспорно, бурная фантазия приспешников монополии в государстве в сфере безопасности, равно как и лиц, пытающихся обосновать неприемлемость данного термина „с психологической точки зрения”: мол, госчиновники не воспримут термин „негосударственный”, может привести к трактовке этого термина и как безопасности, не отвечающей интересам государства, так как она „не государственная”. В таком случае, следуя алгоритму догматического мышления, государственная система направлена на обеспечение безопасности лишь государства, а само общество, тем более отдельная личность, остаётся за бортом привилегированного процесса безопасности. Утопизм данного мышления весьма очевиден.
Именно в этой связи гражданское общество должно создать многоуровневую и многофункциональную инфраструктуру. Система негосударственного обеспечения национальной безопасности (СНОБ) должна рассматриваться в качестве дополняющей, равноправной и дееспособной системы, ибо монополия на безопасность не является шагом к прогрессу. Разумный баланс систем государственного и негосударственного обеспечения будет служить серьёзным подспорьем для развития и эффективного функционирования всей системы национальной безопасности, а стало быть, позитивно скажется на возможности более полной реализации украинских национальных интересов.
В связи с этим, актуализируется необходимость в формировании системы субъектов СНОБ, на которых могут быть возложены следующие функции:
 выявление и предупреждение действий источников опасности, зарождающихся угроз национальной безопасности;
 вовлечение широких слоёв населения в процесс обеспечения безопасности;
 формирование идеологии безопасности и на её основе осуществление пропаганды гражданского согласия, развития гражданского самосознания, патриотизма;
 обеспечение согласованного функционирования СГОБ и СНОБ как единого организма;
 осуществление общественного контроля как за деятельностью системы негосударственного, так и государственного обеспечения национальной безопасности.
Основное предназначение СНОБ видится в том, чтобы как можно надёжнее защитить личность, общество и государство от возможных опасностей и угроз, способствовать формированию и утверждению национальной идеи и интересов и на их основе национальной идеологии, гармонизировать интересы человека, общества и государства.
Также хотела бы отметить, что не следует отождествлять систему безопасности с системой обеспечения безопасности. Под системой национальной безопасности следует понимать множество потребностей, интересов и ценностей лица, общества и государства, угроз и опасностей, внутренних и внешних, объективных и субъективных, природных, техногенных и антропогенных факторов, которые влияют на состояние национальной безопасности, условия их генезиса, эволюции и баланса, государственные и негосударственные учреждения, объединенные целями и задачами относительно продвижения обеспеченных неприкосновенностью потребностей нации, национальных интересов и ценностей, которые взаимодействуют один с другим и осуществляют соответствующую деятельность в пределах законодательства Украины. В то же время система обеспечения национальной безопасности представляет собой широкий спектр государственных и негосударственных институтов, которые осуществляют свою деятельность в интересах достижения необходимого уровня управления системой национальной безопасности.
Не будет преувеличением, если сказать о существовании гипертрофированного представления о СНОБ, как у самого населения, так и у некоторых должностных лиц государства, которые усматривают в ней некоего конкурента, а то и вообще — оружие оппозиции. Дело в том, что необходимо чётко представлять, что Украина в данном случае не изобретает велосипед, а идёт по пути, уже давно пройденному цивилизованными странами. И дело не столько в том, чтобы каким-то образом критиковать современное состояние управления в сфере безопасности, сколько в том, чтобы акцентировать внимание украинского общества, и, прежде всего руководства страны, на том, что негосударственный сектор безопасности будет существовать в любом случае — это вопрос лишь времени и сознательности политической элиты. А вот насколько долго затянется процесс осознания и реализации этого осознания в жизнь покажет время.
Замечу лишь то, что в европейских государствах данный сектор является действительно развитым и существенно помогает в обеспечении безопасности. Так, например, в Германии при проведении футбольных матчей задача обеспечения общественного порядка лежит не только на полицейских, но и на общественных организациях, а также негосударственных структурах, занимающихся обеспечением безопасности. В той же Швейцарии, которая является нейтральным государством, существует целая негосударственная система безопасности, одним из заданий которой является обучение населения безопасности жизнедеятельности. В России, в частности в Москве, помимо милицейских патрулей, можно увидеть патрули общественных организаций, которые оказывают помощь в охране общественного порядка на улицах столицы. Более того, мэр Москвы спонсирует целую программу „Безопасность города”, цель которой максимизировать безопасность москвичей. И таких примеров можно приводить достаточно много.
Основные субъекты системы негосударственного обеспечения национальной безопасности и их задачи
В целом, в качестве субъектов СНОБ можно рассматривать следующие: отдельные граждане; органы местного самоуправления; органы самоорганизации населения; частный нотариат; адвокатуру; частные детективные, частные охранные предприятия; службы безопасности субъектов хозяйствования, банков и политических объединений; профессиональные союзы.
Также следует принимать во внимание, что реальное участие в обеспечении безопасности стали принимать казачьи войска.
В общем плане, с учётом изложенного выше, а также круга обозначенных субъектов и их функций, можно очертить следующие основные задачи системы негосударственного обеспечения национальной безопасности:
 осуществление руководства деятельностью общественных структур, организация взаимодействия между ними и системой государственного обеспечения с целью эффективного функционирования целостной системы национальной безопасности, как наиболее действенного механизма обеспечения национальных интересов;
 проведение мониторинга угроз и опасностей, выявления источников напряженности и конфликтогенности и оказания превентивного воздействия на них с целью недопущения их эскалации;
 выработка механизма управления угрозами и опасностями;
 осуществление целостного комплекса обеспечивающих национальную безопасность мероприятий: информационно-аналитическое, нормативно-правовое, материально-техническое, психологическое, идеологическое, организационное и иное обеспечение;
 осуществление общественного контроля деятельности систем государственного и негосударственного обеспечения национальной безопасности;
 обеспечение личной безопасности граждан, субъектов предпринимательской деятельности;
 осуществление конкретных мер по реагированию на угрозы и опасности личности, обществу, государству;
 формирование общественного мнения граждан, сплочение общества на основе национальной идеологии;
 формирование механизма сдержек и противовесов в сфере безопасности, что может найти своё отражение в функционировании согласительных советов;
 внедрение идеологии безопасности, развитие творческого отношения граждан к процессам созидания безопасности;
 широкое вовлечение граждан в сферу безопасности;
 формирование системы негосударственного образования в сфере безопасности.
Сильная Украина — развитая система негосударственного обеспечения национальной безопасности
Резюмируя вышеизложенное, подчеркну, что гражданское общество не идентично государству и последнее призвано служить ему, используя свой механизм. Система негосударственного обеспечения безопасности является неотъемлемой составной частью целостной системы обеспечения национальной безопасности страны и вместе с системой государственного обеспечения образуют сбалансированный организм, дающий возможность полноправного и всестороннего развития, интеграции и широкомасштабной реализации интересов личности, общества и государства — систему национальной безопасности. Лишь в единении этих двух систем возможно успешное решение целого комплекса проблем, связанных с обеспечением национальной безопасности Украины. Сильное государство немыслимо без системы негосударственного обеспечения, поэтому её формирование укрепит мощь нашей страны, придаст гражданам уверенности в их безопасном будущем, а Украине — солидный импульс в развитии и становлении в качестве регионального лидера.
ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ НЕДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ
Киселюк Євген − студент Інституту права та безпеки підприємництва Європейського університету
Вступ
На сучасному етапі розвитку України спостерігається постійне зростання рівня злочинності у різних сферах суспільного буття, зокрема економічній, соціальній тощо. Стає очевидним, що держава самочинно за допомогою органів держапарату не може упоратись із описаними вище процесами, тому повинна шукати підтримку з боку громадськості. Це, в свою чергу, призводить до актуалізації проблеми формування та функціонування недержавної системи безпеки як складової частини національної безпеки.
Національна безпека України становить собою полісистемне утворення, тому потребує забезпечення ефективного функціонування на рівні діючих підсистем, в т.ч. недержавної, для того, щоб флуктуації у тій чи іншій її складовій не викликали ефекту доміно і, як наслідок, дестабілізацію системи безпеки на рівні держави. Постає потреба в розробці належної правової основи, організації співпраці з державними правоохоронними органами, формування основних принципів діяльності з метою створення підґрунтя для функціонування системи недержавної безпеки. Слід враховувати, що безпосередня діяльність недержавного забезпечення безпеки не повинна порушувати права і свободи учасників правовідносин і має базуватись на Конституції та чинному законодавстві України.
І. Загальні теоретичні положення
Абсолютної точки зору не існує
Спіноза
Для належного розуміння суті досліджуваної проблеми і уникнення зайвих інтерпретацій слід почати з визначення сутності безпеки і деяких інших понять. Отже, безпека - це стан управління загрозами та небезпеками,, за якого забезпечується гомеостазис і стабільний розвиток при постійному впливі внутрішніх і зовнішніх чинників. Роль безпеки слід характеризувати не лише захистом, а здебільшого недопущенням формування умов, за яких чинники потенційної загрози не можуть бути активізовані. Система - сукупність взаємопов’язаних елементів, які у своїй єдності утворюють нову якість. Наступне поняття - система безпеки. З огляду на вирішуване питання найбільш доречним буде наступне визначення - система безпеки - сукупність норм права і створених на їх базі інститутів (державних та недержавних) і механізмів з метою забезпечення безпеки. Національна безпека ( далі НБ ) – 1) процес управління системою національної безпеки,, за якого державними та недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, а також забезпечується ефективне функціонування системи НБ України; 2) головна потреба нації у суверенному, без впливу і тиску ззовні вирішенню шляхів і форм свого розвитку. Націобезпекознавчий підхід – методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і видів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого. І, насамкінець, недержавна система безпеки, на мою думку, являє собою структурний елемент НБ, що включає недержавні організації в особі приватних охоронних підприємств, комерційних служб безпеки тощо, діючих на законних засадах і покликаних задовольняти головну потребу людини в безпеці.
ІІ. Теоретичні дослідження недержавної системи безпеки і їх практичне відображення
Важливе не те місце,
де ми знаходимося, а напрям,
в якому ми рухаємось
М.Портер
Незважаючи на відносно невеликий період існування суверенної незалежної держави України, а отже і НБ, зокрема її складової недержавної системи безпеки, зроблені суттєві прориви у дослідженні безпеки, що знаходить свій прояв, насамперед, у великій кількості наукових праць, проектів і розробок, проведенні науково-практичних конференцій, форумів, семінарів, виставок, презентацій, що носять безпекодосліджуюючий характер.
Як конкретний приклад можна привести науково-практичну конференцію під назвою “Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України”, що проходила 6 грудня 2005р. В Київському національному університеті внутрішніх справ, на якій розглядалися, зокрема, такі питання:● теоретико-методологічні питання забезпечення національної безпеки; ● організаційно-правові проблеми формування недержавної системи безпеки підприємництва в Україні; ● проблеми освітньої безпеки, економічна безпека банків, підприємств, фірм, особиста безпека; ● інформаційна безпека в Україні, боротьба з комп’ютерними злочинами; ● силова складова національної безпеки; ● освітні програми з підготовки фахівців безпеки як державних, так і недержавних суб’єктів.
Правова основа недержавного сектору забезпечення безпеки, м’яко кажучи, недостатньо розроблена і потребує ще багато зусиль і праці для приведення її до стану, коли закони та підзаконні нормативно-правові акти регулюватимуть увесь спектр суспільних відносин недержавної системи безпеки - від формування до ефективного функціонування.
На сучасному етапі в порядку громадянської ініціативи підготовлено проекти кількох законів: “Про недержавне забезпечення безпеки особистості і підприємницької діяльності в Україні (Концепція)”, “Про охоронну діяльність”, “Про детективну діяльність”, “Про служби безпеки суб’єктів господарювання і юридичних осіб”. До цього ж блоку належить законопроект “Про зброю”.
Провідне місце серед підготовлених до розгляду у відповідних органах законопроектів, що мають визначати і забезпечувати діяльність недержавної системи безпеки, посідає законопроект “Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні”, розроблений В.А.Ліпканом. Зазначений законопроект визначає основні правові засади і напрямки недержавного забезпечення особи, повноваження його суб’єктів і гарантії законності у здійсненні своїх функцій.
Позитивним кроком є введення вивчення авторського курсу безпекознавства до програми вищих навчальних закладів, який також розроблено кандидатом юридичних наук В.А.Ліпканом. Це забезпечує здійснення кваліфікованої підготовки і наданню глибоких професійних знань майбутнім фахівцям, які в подальшому займатимуться безпосередньо організацією безпеки чи теоретично вивчати і досліджувати проблеми безпеки, а, можливо і поєднувати ці напрями діяльності. Розглядаючи даний аспект не можна не згадати про факультет безпеки підприємництва, створений на базі Європейського університету з метою зосередження уваги на проблемі захисту підприємництва, розвитку юридичного та інших видів діяльності недержавної системи безпеки підприємництва.
Отже, сучасна динаміка дослідження феномену безпеки має досить розвинутий характер. Це обумовлено, насамперед, постійно зростаючою потребою людини в безпеці, не тільки в її кількості, а й якості. Тому постає необхідність у вивченні вже існуючих і розробці нових відповідних даному періоду принципів розуміння сутності феномену безпеки, і, на основі цього організації управління потенційними джерелами загроз та небезпек. Не слід забувати про формування безпекоцентричної свідомості суспільства, тобто про перехід від стану неприділення уваги забезпеченню безпеки до постановки проблем забезпечення безпеки на центральне місце.
ІІІ. Загальна характеристика системи безпеки
Intelligent pauca
Призначення системи безпеки полягає у просування та забезпеченні домінування інтересів об’єкта, які мають властивість змінюватись якісно і кількісно, але існують безперервно і потребують відповідної організації діяльності. Функціонування системи безпеки має характеризуватись стабільністю і стійкістю в умовах постійного впливу екзо- та ендогенних чинників, тобто системі має бути властивий гомеостазис, задля запобігання дискретності, збоїв діяльності в умовах посилення тих або інших негативних впливів. Крім того, система не повинна носити однобічний характер, діяти в одному напрямку – динаміка розвитку має бути диверсифікацийною, вплив – полівекторним, адекватним процесам розвитку системи дестабілізації, охоплювати все сферу інтересів об’єкта свого забезпечення.
Щодо ефективності, максимальної продуктивності функціонування системи безпеки слід зазначити, що вона є можливою лише за умови узгодженої діяльності всіх елементів системи. Консенсусність досягається при умові безпосередньої реалізації наступних дій і умов:
♦ становлення і розвиток елементів системи має здійснюватись за єдиними принципами, але з урахуванням специфіки призначення кожної складової; для пояснення цього пункту пропоную дещо відійти від контексту системи безпеки і спробувати відповісти на питання: чи можуть продуктивно, ефективно, узгоджено співпрацювати особи, основні цінності, бачення світу, життєві принципи яких носять протилежний характер? – відповідь [очевидна]?, вважаю додаткових доказів цей аспект не потребує;
♦ обов’язкове визначення і закріплення у відповідних документах (концепціях, програмах, планах) компетенції, масштабів діяльності і сфер впливу кожного елемента з метою уникнення непорозумінь і плутанини у процеси повсякденної діяльності і задля максимально інтенсивного і широкого реагування на загрози та небезпеки у разі їх виникнення; але з цього приводу можна зауважити, що загрози і небезпеки існують завжди, питання тільки в тому, чи усвідомлює це об’єкт і здійснює перманентне втілення у життя активних заходів для створення таких умов, за яких потенційні чинники загрози не можуть бути активізовані, або ж він, створивши пояс безпеки, бездіяльно чекає на активацію алгоритмів дестабілізації гомеостазису системи; все це згадувалось задля пояснення фрази “у разі їх виникнення”, під якою розумілося виникнення реальних і неминучих загроз та небезпек;
♦ створення механізму постійного контролю за функціонуванням елементів (системи забезпечення системи безпеки) і, у разі відхилення від заданих параметрів діяльності, моментального виправлення такої ситуації;
♦ формування необхідної (відповідної) ідеології діючого персоналу, а також ретельний підбір нових працівників у всіх структурних елементах системи;
♦ недопущення існування різних поглядів на сутність феномену безпеки, розбіжності розуміння понять загрози та небезпеки у складових системи з метою уникнення як протиріч всередині системи, так і квазіефективного впливу на потенційні джерела небезпек, що може призвести до незворотних негативних наслідків і навіть викликати колапс системи;
♦ перешкоджання формуванню і розвитку конкуренції між елементами системи, якою можуть скористатися небезпекогенні об’єкти у власних інтересах, обумовлених суб’єктивними потребами;
♦ наявність центрального апарату управління системою безпеки, мета функціонування якого полягає у координації и корегуванні діяльності елементів системи.
Взагалі, систему безпеки, на мою думку, можна розглядати як живий організм. Проведемо аналогію задля виявлення істотної схожості:
■ голова – центральний апарат управління і координації діяльності всієї системи;
■ органи чуття – елементи збору інформації з метою передачі її у центр для обробки і класифікації на: важливу-термінову, важливу-нетермінову, неважливу-термінову, неважливу-нетермінову і відповідною до цього розподілу організацією діяльності;
■ скелет – ідеологія, на який тримається система безпеки; нема скелету, основи – нема і організму, аналогічна ситуація і з системою безпеки – відсутність ідеї, мети функціонування унеможливлює існування системи;
■ кінцівки – структурні елементі реалізації впливу і проведенні діяльності, тобто елементи, відповідаючи за функціонування системи;
■ імунітет – система забезпечення системи безпеки.
Обмежимось порівнянням цих, на мою думку, найбільш важливих частин, але зазначу, що продовження переліку є можливим.
IV. Формування недержавної системи безпеки
Per aspera ad securita
Через тернії до безпеки
У процесі створення недержавної системи безпеки, в першу чергу, потрібно сформувати світогляд, як суб’єктів, так і об’єктів забезпечення, суть якого полягає в наступному:
 при відсутності безпеки неможливе відносно довготривале існування будь-чого – починаючи з окремої особи і закінчуючи цілим світом;
 без прийняття відповідних рішень і впровадження активних дій із забезпечення не є можливим задоволення головної потреби людини в безпеці.
Для здійснення наступного кроку у формуванні НСБ потрібно дати відповідь на питання: хто буде безпосередьно забезпечувати безпеку? На мій погляд, це повинні бути особи, які:
• глибоко впевнені в доцільності своєї діяльності;
• здатні жертвувати власними інтересами заради тих, хто потребує забезпечення безпеки;
• кваліфіковано підготовлені і наділені глибокими професійними знаннями;
• відповідають загальноприйнятим критеріям оцінки психологічного, соціального, освітнього, медичного так психофізіологічного стану і наділені необхідними рисами характеру (розважливістю, умінням приймати рішення, емоційною стабільністю, навичками самоконтролю, чесністю, адаптованістю, комунікабельністю, мотивацією для досягнення поставленої мети тощо).
Після визначення контингенту недержавного сектору забезпечення безпеки постає потреба у визначенні принципів та методів її створення і діяльності. Виокремимо декілька загальних принципів формування і функціонування НСБ, без урахування специфіки діяльності окремих складових і ієрархії важливості:
• принцип гуманізму – функціонування системи повинно здійснюватись з урахуванням природних прав і свобод людини;
• принцип правності – здійснення форм діяльності відповідно до норм права, прав і обов’язків людини;
• принцип рівності – усі люди, незалежно від національної, статевої, релігійної належності мають рівні і загальні права на гарантованість забезпечення безпеки у разі звернення з таких проханням у відповідні структури;
• узгодженість – тільки за умови узгодженої діяльності і наявності взаємозв’язків між елементами системи існує гарантія успішного та ефективного функціонування;
• гетерогенність – система має складатись з різних за складом і, відповідно, несхожих за способами функціонування елементів, але діючих з однією, спільною метою; під гетерогенністю слід розуміти неоднорідність системостворюючих елементів, необхідність наявності якої обумовлена тим, що існування такої неоднорідності унеможливлює розроблення алгоритму дестабілізації загального, спільного для всіх елементів характеру і зумовлює створення окремої послідовності дій негативного впливу, що значно ускладнює процес здійснення загальної дестабілізації системи;
• неперервність – діяльність по забезпеченню безпеки має протікати без послаблень і пауз задля уникнення зайвих негативних впливів у разі перерви функціонування.
Тепер, коли ці умови ураховані і втілені у життя, черга за об’єднанням на відомих принципах осіб у відповідні структури, покликаних забезпечувати безпеку: органи самоорганізації населення, органи місцевого самоврядування, професійні спілки, приватні охоронні та детективні агентства, служби безпеки підприємств, установ, організацій, банків тощо.
V. Необхідність формування недержавної системи безпеки та її взаємодія з державним сектором забезпечення безпеки
Tertium non datur
Третього не дано
Головним суб’єктом забезпечення національної безпеки, як відомо, є держава, яка здійснює управління національною системою безпеки за посередництвом державного апарату, функціонування якого ґрунтується на відомому принципи диференціації влади. Але при використанні націобезпекознавчого підходу дослідження динаміки НБ стає очевидним, що функціонування останньої як самоорганізаційної системи, не повинно носити організаційний характер, а має забезпечуватись відповідними ( самоорганізаційними ) механізмами, тобто адекватними ( знову ж таки самоорганізаційними ) системами, якою вважається система недержавного забезпечення безпеки.
В Україні недержавної системи ( в повному розумінні цього поняття ) безпеки поки що не існує. Така ситуація обумовлена, по-перше, цілковитою законодавчою неврегульованістю (недержавний сектор виключений із процесу реалізації єдиної політики забезпечення НБ ), по-друге – монополією держави у озброєному здійсненні охоронних функцій.
Зазначавши про відсутність системи недержавної безпеки я мав на увазі відсутність об’єднаності різнорідних елементів з обов’язковою наявністю взаємозв’язків і спільної мети функціонування у єдине утворення – саме систему, але не заперечував існування окремих комерційних структур, функціонуючих на ринку послуг у сфері безпеки. Цей специфічний ринок послуг формується і розвивається хаотично і неконтрольовано через відсутність організаційно-правового забезпечення. Діяльність служб безпеки деяких комерційних організацій досить часто визначається не законодавчими актами, а власними уявленнями їх керівництва про законність і мораль. Ними застосовуються прийоми недобросовісної конкуренції, протиправні методи збору інформації, що дає можливість втручатися в суспільні і політичні процеси.
Для доказу думки про перевагу держави у сфері послуг із забезпечення безпеки пропоную зробити порівняння за двома наступними ознаками.
Ознака I – територіальність надання послуг. Державна служба охорони при МВС України може виконувати свої договірні функції не тільки на території України, а й за її межами, на території зарубіжних держав. Така діяльність регулюється міжнародними угодами між урядами та правоохоронними органами України та ряду держав. При цьому співробітники охоронних підрозділів керуються законами тих держав, на території яких перебувають, міждержавними та міжурядовими угодами, а також угодами та протоколами про співробітництво між МВС України, ГУДСО при МВС України з відповідними правоохоронними органами та службами охорони цих держав. Діяльність по наданню охоронних послуг суб’єктами недержавного сектору забезпечення безпеки за ліцензіями МВС України на цей вид здійснюється лише в межах україни.
Ознака II – оснащеність під час надання охоронних послуг. Вона є основним фактором ефективності послуг такого роду, оскільки від цього залежить реальна спроможність суб’єктів запобігти та здійснювати ефективну протидію протиправним діям проти об‘єкту, який охороняється. Суб’єкти діяльності державного забезпечення оснащені всіми видами спеціальних засобів активного захисту та вогнепальною зброєю; персонал недержавного сектору ніяких таких засобів мати не можуть.
З огляду на викладене можна констатувати, що проблемність у секторі недержавного забезпечення безпеки не є вигадкою і потребує визначення нових підходів до виправлення нинішньої ситуації.
Постає питання: як складові ( державна і недержавна системи ) НБ мають корелювати одна з одною, в якій пропорційності потрібно розподіляти повноваження задля уникнення дисбалансу? Рішення проблемності цього аспекту полягає в реалізації наступних дій:
Θ комплексна переоцінка процесів генезису забезпечення;
Θ поява нових незалежних суб’єктів безпекотворення;
Θ оновлення старих суб’єктів забезпечення безпеки;
Θ зміна пріоритетів забезпечення та заходів, необхідних для виконання завдань відповідними суб’єктами.
При розподілі повноважень слід пам’ятати про таку властивість системи, як амбівалентність. Нівелювання цієї іманентної ознаки може призвести до фатальних наслідків. Практично це може мати такий вигляд: недержавна система безпеки перетворюється, за певних умов, в антидержавну силу і зумовлює підвищення напруги в державі або споріднюється з організованою злочинністю і тоді вже створює реальну небезпеку порядку в державі.
Вважаю за доцільне розглянути правовий, соціальний та інші статуси суб’єктів державної та недержавної системи забезпечення безпеки, тому що вони є первинною ланку останніх і від їх діяльності залежить функціонування систем як таких.
Зробимо порівняння.
Недержавне забезпечення:
 функціонування за принципом: “дозволено все, що не заборонено законом ”;
 можливість вільного вибору місця і характеру праці;
 ініціатива не обмежується, а, навпаки, вітається;
 існування сприятливого підґрунтя у суб’єкта діяльності для власної постановки і досягнення цілей;
 суб’єкти зацікавлені у результатах своєї праці, прибуток залежить від виконаної праці і її якості.
Відповідні характеристики для державного сектору забезпечення безпеки:
 діяльність здійснюється виключно у відповідності до приписів чинного законодавства;
 обмеженість вибору і складність доступу до потрібної, пріоритетної діяльності;
 ініціатива припустима, але обмежена рамками повноважень;
 вектори функціонування визначаються “зверху”, а пропозиція, не кажучи про втілення у життя, конкретних ідей обмежена бюрократичними перепонами ( даний аспект не береться за правило, але є можливість існування такої ситуації);
 звичайно, існують премії, певні заходи заохочення, але персонал слід пам’ятати, що персонал забезпечується з державного бюджету фіксованим розміром заробітної плати; крім цього низький рівень і неможливість підвищення оплати праці створює сприятливі умови для процвітання корупції.
І головною відмінністю, на мою думку, є наступний факт: діяльність суб’єктів недержавного сектору забезпечення безпеки ґрунтується на засадах самозбереження, як себе, так і суспільства, вона є більш наближеною до життя звичайних громадян; в свою чергу функціонування державної системи безпеки обмежується виконанням безпосередніх обов’язків, без урахування змін у потребах і інтересах суспільства.
Висновки
Підсумовуючи викладене, зазначу наступне.
1. На сучасному етапі процес дослідження і переосмислення феномену безпеки набуває прискорених обертів у зв’язку з розширенням інтересів об’єктів забезпечення і розвитком дестабілізаційних чинників.
2. Надійне забезпечення реалізації інтересів не є можливим без існування і функціонування системи безпеки.
3. Таке функціонування досягається лише за умови наявності консенсусу та взаємозв’язків між елементами системи.
4. Створення недержавної системи безпеки передбачає, в першу чергу, формування безпекоцентрічного світогляду об’єктів і суб’єктів забезпечення безпеки задля обґрунтованого і об’єктивного прийняття рішень щодо самого процесу і адекватного розуміння цих рішень, впливу і дій об’єктами забезпечення.
5. Для гарантії стабільного функціонування недержавної системи безпеки потрібно визначитись з конкретними критеріями оцінки загальної картини і специфічних якостей персоналу при формуванні цієї системи.
6. Національна безпека повинна складатись як з державного, так і недержавного сектору забезпечення безпеки. По-перше для того, щоб відповідати власному самоорганізаційному характерові розвитку, і по-друге, задля утворення внутрішньої дуалістичної системи безпеки, елементи якої взаємодоповнюють один одного і принципи діяльності яких не носять суперечливого характеру.
7. Процес розподілу повноважень державної та недержавної систем безпеки має забезпечувати баланс сфер впливу і масштабів діяльності задля уникнення монополізації ринку безпеки державою і превенції стохастичності ( імовірності ) трансформації недержавного сектору у спрямованого проти держави чинника ескалації напруги в суспільстві.
ПОДХОД К ПОСТРОЕНИЮ СЛУЖБЫ БЕЗОПАСНОСТИ ПРЕДПРИЯТИЯ
Колесник Дмитрий Владимирович — студент факультета безопасности предприятий Европейского университета.

Создание службы безопасности самое оптимальное решение для защиты предприятия сегодня, когда бизнес настроен активно, и никто, кроме сотрудников и руководства предприятия, не защитит его.
К сожалению, руководители предприятий (учредители) приходят к мысли о создании службы безопасности после некоторых событий: либо это острое желание руководителей предприятия отреагировать на внезапно возникшие реальные угрозы имуществу, физической расправы с персоналом и т.д., либо это основанный на результатах исследования вывод о неудовлетворительном состоянии безопасности предприятия. В первом случае созданная поспешно служба безопасности способна в некоторой степени отразить угрозы и в дальнейшем реагировать на их появление по принципу «угроза - отражение». Дело меняется существенным образом при реализации второго варианта. После детального изучения состояния безопасности предприятия (с привлечением специалистов, если их нет на предприятии) у его руководителей появится реальное представление о системе безопасности предприятия [1].
Такое системное представление (зафиксированное в письменной форме) позволяет осознанно и целенаправленно проводить работу по обеспечению безопасности предпринимательской деятельности и самого предприятия всеми его подразделениями и сотрудниками. При этом ведущая роль службы безопасности не исчезает, наоборот, понимание своей роли и места в системе безопасности предприятия приведет только к положительным результатам. Речь идет о концепции службы безопасности, представляющей собой официально утвержденный документ, в котором отражена система взглядов, требований и условий организации мер безопасности персонала и собственности предприятия. Примерная структура концепции безопасности, по мнению российского ученого Мак-Мака В.П., может выглядеть следующим образом:
I. Описание проблемной ситуации в сфере безопасности предприятия.
- Перечень потенциальных и реальных угроз безопасности, их классификация и ранжирование.
- Причины и факторы зарождения угроз.
- Негативные последствия угроз для предприятия.
II. Механизм обеспечения безопасности.
- Определение объекта и предмета безопасности предприятия.
- Формулирование политики и стратегии безопасности.
- Принципы обеспечения безопасности.
- Цели обеспечения безопасности.
- Задачи обеспечения безопасности.
- Критерии и показатели безопасности предприятия.
-Создание организационной структуры по управлению системой безопасности предприятия.
III. Мероприятия по реализации мер безопасности.
- Формирование подсистем общей системы безопасности предприятия.
- Определение субъектов безопасности предприятия и их роли.
- Расчет средств и определение методов обеспечения безопасности.
- Контроль и оценка процесса реализации концепции. [1]
Но это не единственное мнение. К примеру, российский исследователь Балашов П. А. подходит к этому вопросу с иной стороны, предпочитая концепции, более простой выход – порядок создания службы безопасности. Самое интересное, что даже при таком подходе к созданию службы безопасности, ему не удалось обойти самый важный факт – организационную структуру управления [2]. Да и какой бы вы источник не взяли, если речь в нем идет о создании службы безопасности, там всегда найдется информация об организационных структурах управления службой безопасности, хоть это только заметка.
Что же собой представляет организационная структура управления? Какие существуют подходы к ее созданию?
Под организационной структурой управления понимают совокупность управленческих звеньев, расположенных в строгой соподчиненности и обеспечивающих взаимосвязь между управляющей и управляемой системами.[5]
Что же касается подходов к созданию организационных структур управления службой безопасности, то их также много, как и самих понятий службы безопасности. Да-да, именно. Каждый отдельный автор представляет своё понимание службы безопасности, соответственно рисуя организационную структуру. Приведу несколько примеров.
Начнем с коллектива авторов Ващекин Н.П., Дзлиев М.И., Урсул А.Д., которые считают, что служба безопасности занимается детективной и охранной деятельностью, и соответственно делят ее на следующие отделы: отдел охраны, отдел режима, отдел кадров, отдел специального документооборота, инженерно техническая группа, отдел контрразведки и информационно-аналитической деятельности [3]. Все эти отделы подчиняются начальнику службы безопасности. Кроме того, эта команда, как полагают авторы, должна работать на основе закона «О частной детективной и охранной деятельности».
Стоит также упомянуть о российском ученом Мак-Маке В.П., который делит службу безопасности на подразделения на основе приписанных ей функций. Функции он выделяет следующие: выявление ненадежных деловых партнеров, охрана имущества предприятия, сбор сведений по гражданским делам, розыск без вести пропавших сотрудников и т.д. Таким образом, автор выделяет следующие подразделения: разведку, контрразведку и охрану, которые подчиняются начальнику службы безопасности. И как предыдущий коллектив упоминает о том же законе [1].
Авторы учебника «Экономика и организация безопасности хозяйственных субъектов» также делают ссылку на выше упомянутый закон. Но, опять же, организационная структура у них совершенно иная. Данный коллектив авторов выделяет следующие группы: группа режима, группа охраны и сопровождения, техническая группа, детективная группа. Или другой вариант, рассматриваемый авторами того же учебника: группа сыска и режима, группа управления персоналом, группа сопровождения грузов, группа профессионального сопровождения и финансовой деятельности, отдел охраны и пожарной безопасности, дежурная часть [4].
Что же мы видим? Все вышеперечисленные подходы к созданию службы безопасности предприятия сводятся к частной сыскной и детективной деятельности, что на первый взгляд кажется правильным. Но это только на первый взгляд. Служба безопасности ведь не занимается ни сыскной ни детективной деятельностью. Это структура, которая создается с целью стабилизации роста предприятия. Следовательно, для построения организационной структуры управления, в данном случае необходимо использовать функциональный подход, который подразумевает определение функций службы безопасности. Таким образом, среди основных функций службы безопасности выделяют:
1. руководит работами по правовому и организационному регулированию безопасности деятельности предприятия;
2. разрабатывает и пополняет «Перечень сведений, составляющих коммерческую тайну» и другие документы, регламентирующие порядок и организацию безопасности предприятия;
3. осуществляет изучение всех сторон производственной деятельности предприятия, открытой информации о конкурентах для своевременной корректировки перечня сведений, составляющих коммерческую тайну, и выявления и закрытия возможных каналов утечки коммерческих секретов;
4. разрабатывает и осуществляет меры по сохранности информации и сведений, составляющих служебную и коммерческую тайну;
5. организует и обеспечивает пропускной и внутриобъектовый режим в зданиях предприятия, порядок несения службы охраной, контролирует соблюдение требований установленного режима работниками предприятия и его клиентами;
6. участвует в определении инженерно-технических средств охраны предприятия и разрабатывает предложения по их приобретению;
7. участвует в разработке основополагающих документов с целью закрепления в них требований обеспечения безопасности и защиты коммерческой тайны, в частности, Устава, Коллективного договора, Правил внутреннего трудового распорядка, Положений о подразделениях, а также трудовых договоров, соглашений, подрядов, должностных инструкций и обязанностей руководства, специалистов, рабочих и служащих;
8. поддерживает контакты с правоохранительными органами и службами безопасности соседних предприятий в интересах изучения криминогенной обстановки в районе;
9. охрана имущества предприятия;
10. защита жизни и здоровья персонала от противоправных посягательств;
11. сбор информации для проведения деловых переговоров;
12. выявление ненадежных и не кредитоспособных деловых партнеров;
13. консультирование и представление рекомендаций руководству и персоналу предприятия по вопросам обеспечения безопасности
14. проектирование, монтаж и эксплуатационное обслуживание средств охранно-пожарной сигнализации;
15. и самая главная, самая важная функция службы безопасности предприятия и всех ее подразделений – информационное обеспечение безопасности принятия решений на всех уровнях управления. И максимум внимания требует именно высший уровень управления, поскольку именно здесь принимаются самые важные решения, и ошибка, пускай даже незначительная, будет слишком дорого стоить предприятию. Именно поэтому служба безопасности должна предоставить высшему руководству аналитически обработанную, досконально проверенную точную информацию именно в тот момент, когда руководство в ней нуждается. «Лучше поздно, чем никогда» в данной ситуации не пройдет и другие.
Основываясь на функциональном подходе в соответствии с функциями службы безопасности предприятия можно представить следующую организационную структуру управления:
- информационно-аналитический отдел, главная задача которого заключается в сборе информации, проверке информации, обработке и анализу данных, касающихся различных аспектов деятельности предприятия, для дальнейшего использования выводов в хозяйственной деятельности предприятия. Речь идет о конкретных (тактических) задачах, а так же о дальнейших (стратегических) перспективных решениях и направлениях развития предприятия.
- отдел защиты информации, который можно разбить еще на три отдела: отдел режима, отдел специального документооборота и отдел защиты электронной информации. Их функция - защита всех видов информации, и главным образом – коммерческой тайны.
- отдел охраны состоит из двух подразделений: отдел технической поддержки и отдел физической охраны. Каждый из этих отделов отвечает за выполнение своих функций и задач. Но главная задача отдела – обеспечить сохранность имущества и безопасность персонала.
- отдел личной охраны руководства предприятия осуществляет охрану и защиту наиболее важных персон из числа руководителей и специалистов предприятия, а также членов их семей.
Особенность построения организационной структуры службы безопасности предприятия зависит от таких объективных факторов как: характер и масштабы деятельности предприятия, рыночная позиция предприятия, уровень финансового состояния предприятия; и субъективных факторов как: наличие свободных финансовых ресурсов, личное мнение руководителя предприятия о службе безопасности и многих других. Исходя из вышесказанного, приходим к выводу, что невозможно построить универсальную организационную структуру службы безопасности предприятия. Для того, чтобы служба безопасности эффективно работала на предприятие, при ее создании надо очень скрупулезно отнестись к построению организационной структуры управления. Это позволит предприятию развиваться в привычном темпе, то есть служба безопасности, в таком случае не будет ни тормозить, ни ускорять рост, а попросту обеспечит стабильность роста, что собственно от нее и требуется. В каждом конкретном случае организационная структура управления будет уникальной, кроме того, она будет постепенно меняться, следуя новым тенденциям деятельности предприятия. Создавать и корректировать ее необходимо рационально, максимально используя опыт специалистов в сфере безопасности.

Литература
1. Мак-Мак В.П. «Служба безопасности предприятия: Учебное пособие по организационно-управленческим и правовым формам деятельности СБ» Изд. 2-е, испр., доп. - 208 с. 2003г
2. Балашов П. А. «Разработка структуры службы безопасности предприятия» 1999г
3. Ващекин Н.П., Дзлиев М.И., Урсул А.Д. «Безопасность предпринимательской деятельности» Учебное пособие Изд. 2-е, испр., доп., М. «Экономика» 2002г
4. Гусев В.С. и др. «Экономика и организация безопасности хозяйственных субъектов» Учебник – СПб.:ИД «Очарованный странник», 2001г
5. Кабушкин Н.И. «Основы менеджмента: Учебное пособие» 4е изд. – Мн.: Новое знание, 2001. – 336с.
УПРАВЛІННЯ ІНФОРМАЦІЄЮ ЯК ЗАПОРУКА ВДАЛОГО БІЗНЕСУ
Черняк Олена Нураліївна — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету
Для вирішення будь-якої проблеми потрібна оптимальна інформація.
Інформацію прийнято вважати цінною у тому випадку, коли її можна використовувати, до того ж корисність інформації значно залежить від її повноти, точності та своєчасності.
Досить часто з інформацією плутають такі поняття, як факти, думки. Факти є дійсними даними, думки є особистими припущеннями, а інформація являє собою аналітично оброблені дані.
Інформація дозволяє в повній мірі орієнтуватися в ситуації та чітко планувати свої дії, відслідковувати результативність здійснених акцій, ухилятися від несподіванок та маніпулювати людьми.
Усвідомивши потребу в інформації, слід дати відповіді на запитання: Що потрібно довідатися? Де може знаходитися потрібна інформація? Хто нею може володіти або її дістати? Як її можна одержати? Конкретні відповіді на початкові питання забезпечують розуміння останнього, техніка вирішення якого залежить як від існуючих зовнішніх умов, від знань, волі, досвіду, можливостей та винахідливості виконавця.
Одержавши вихідні матеріали, їх потрібно оцінити, інтерпретувати, визначити потребу в додатковій інформації, ефективно використати.
Інформація, що цікавить, зазвичай за доступністю буває відкритою – більш-менш доступною, напівзакритою – незасекреченою, проте контрольованою тими, кого вона стосується, секретною.
Інформацію вдається одержувати з різноманітних джерел, більшу частину яких недосвідчена людина не бере до уваги. Варто враховувати також найнеймовірніші можливості, оскільки на шляху проходження інформації іноді вдається знайти досить цінне джерело. Головними носіями перспективних матеріалів завжди є люди, документи, засоби бездротового та дротового зв’язку, електронні системи обробки інформації тощо.
Вийшовши на певне джерело інформації, потрібно чітко прорахувати його наявні та потенційні можливості, припустимі межі використання, ступінь його надійності.
Об’єктом використання може бути будь-яка перспективна особа, що володіє потрібною інформацією. Серед переліку мотивів видачі інформації можна назвати найбільш часто використовувані:
1. Особисті мотиви видачі інформації. Про мотиви людини можна дізнатися шляхом її вивчення та виявлення ступеню виразності таких спонукань.
Характерні мотиви видачі індивідом специфічної інформації та можливі шляхи їхнього знешкодження:
- жадібність. Обіцянка надання грошей та інших матеріальних цінностей;
- легкодумство. Приведення людини до безтурботного стану необачності й балакучості;
- підсвідома потреба в самоповазі. Спекуляція на ідеальному розумінні людини про самому себе;
- свої рахунки з державою або організацією. Розумне використання ідеологічних розбіжностей та існуючої незадоволеності об’єкта своїм теперішнім положенням або перспективою;
- страх за себе та за своїх близьких. Шантаж, погроза або факт фізичного або психологічного впливу;
- фактор болю. Катування або погроза інтенсивного болючого впливу;
- сексуальна емоційність. Підсування партнера з перспективою шантажу або обміну;
- симпатія до одержувача або його справи;
- марнославство. Бажання об’єкта створити певне враження, показати свою значимість та поінформованість;
- неприхований розрахунок на одержання певної інформації замість наданої тощо.
Провівши аналіз психології об’єкта та відзначивши мотиви, що ним керують, можна вийти на конкретні прийоми та методики, здатні ”розколоти” певну людину. [1]
2. Ефективні засоби витягнення з суб’єктів інформації прийнято вважати:
- підкуп – обіцянка або передача грошей та інших матеріальних цінностей;
- шантаж – на реальне, на сфабриковане, на об’єкти уразливості;
- погроза або факт як фізичного, так і психологічного впливу;
- специфічний форсований допит;
- сексуальна підстава;
- цільовий обмін інформацією;
- переконання;
- фармакологічний вплив тощо.
3. Техніка впровадження інформаторів. Розробляючи конкретну особу, необхідний підхід, до неї здійснюють, залучаючи людину з його найближчого оточення або підставляючи йому свого агента.
При проникненні до розроблюваної організації застосовують наступні прийоми:
- знайомство з певним контактером або особою з кола організації, яка передає потрібну інформацію об’єкту;
- вхід у контакт із функціонерами об’єкта для виявлення в них зацікавленості в пропозиції перспективної справи з обґрунтуванням своєї корисності, повідомленням важливої інформації;
- надання реальних або сфабрикованих рекомендацій від осіб, що не є в штаті даної компанії, але шанованих її лідерами;
- інтенсивний вплив на певних осіб організації – шантаж, підкуп, переконання;
- афішована „зрада” конкуренту організації;
- використання (або створення) умов, що перешкоджають роботі об’єкта;
- спонукання об’єкта на пошук контактів з підставною йому особою тощо.
Іншим джерелом виявлення та взяття інформації є документи. Потрібний матеріал, що знаходиться в багатьох документах можна одержати на основі оригіналу або його копії, або безпосередньо ознайомившись із його змістом по окремих достовірних свідоцтвах.
Документи добуваюся багатьма різноманітними прийомами, серед яких –проникнення в місце зберігання носія, розкриття місця зберігання шляхом створення або імітацією аварійного стану із проникненням у якості рятувальників та короткочасне захоплення потрібного приміщення, перехоплення документа в ході його пересилання або передачі, залучення третіх осіб зацікавивши їх у наданні певного документа, потужний тиск на особу, яка має доступ до носія інформації або до місця його зберігання.
Для одержання інформації крадій може застосовувати як приховане, таємне копіювання носія (ксерокопія, фотографування тощо) у разі, коли важливим є сам документ, так і ментальне копіювання – запам’ятовування змісту носія та відтворення його на папері, у разі, якщо цікавить лише сам зміст документа або ж сам факт його існування.
Тому слід особливу увагу звертати на офіційні візити агентів, що видають себе за представників суспільної, комерційної або державної служби (медики, рекламні агенти, соціологи, комерсанти, журналісти) із правочинним проханням надати певні папери серед яких і знаходиться документ, що викликає інтерес. [1]
Ще одним поширеним методом отримання інформації є перехоплення поштових листів. Заволодіти чужим поштовим відправленням – листом, бандероллю, посилкою може відбуватися у самого відправника шляхом крадіжки, розбійного нападу, різнотипні вилучення у поштовому відділенні. Також є ймовірність викрадення на шляху слідування пошти – перехоплення або підкуп кур’єра, силове захоплення або викрадення поштового автомобіля. Зокрема також не слід забувати і про те, що інформація, яка міститься у поштових відправленнях, може бути перехоплена безпосередньо у їх одержувача – місцевому відділенні зв’язку, шляхом підкупу листоноші або з поштової скриньки, шляхом постійного нагляду за нею, а також у будинку адресата, через його контактера.
Інформація з поштових листів може стати доступною завдяки великій кількості методів та прийомів її виявлення. Перлюстрація відбувається шляхом потужного просвічування та фотографування листа без розкриття конверта або тимчасової дії на конверт спеціальним спреєм для отримання ефекту його прозорості. Також іноді застосовуються жорстке розкриття з наступною заміною ушкодженого конверта та із фабрикацією наявних на оригіналі печаток та написів. Слід зокрема мати на увазі, що лист може бути прочитаний і за допомогою обережного розкриття та обачного запечатування послання. [2]
Ще не менш важливим джерелом інформації є сміття. Його обробка дає можливість дізнатися набагато більше про спосіб життя і діяльності кожного співробітника організації. Носіями такої інформації можуть служити різні позначки на використаних сигаретних пачках та клаптиках газет, зім’яті або розірвані папери, текст на яких може бути закреслений або залитий барвниками, різнотипні папірці, відпрацьований копіювальний папір тощо. Тому слід ретельну увагу приділяти вмісту технічного сміття. Для читання виявлених у такий спосіб матеріалів застосовують відновлення документів з клаптиків паперу, виявлення втиснень на підкладках з подальшою можливістю сформувати текст, відновлення змісту документа з закреслених та залитих текстів, відновлення тексту по копіювальному паперу. [2]
Зняття інформації може відбуватися і шляхом оброблення засобів зв’язку. Електронні засоби комунікації, такі як телефон, телефакс, телеграф та службово-особисті радіостанції застосовуються майже скрізь та дають можливість одержати величезну кількість ділової та особистої інформації.
Зняття інформації з телефону – найуживаніший інструмент, оскільки надає можливість для непомітного проникнення в особисте та ділове життя власника телефону. Загальними варіантами прослуховування контрольованого телефону є безпосереднє підключення до телефонної лінії (на АТС, на лінії в довільному місці), індукційне, безконтактне підключення до телефонної лінії, застосування радіо жучка, вбудованого в апарат або на телефонній лінії, приєднавши його у розрив ланцюга або до паралельного ланцюга, прослуховування через дзвінковий ланцюг тощо. [3]
Перехоплення факсимільної інформації. Перехоплення факс-повідомлень не відрізняється від перехоплення телефонних повідомлень. Завдання доповнюється лише обробкою отриманих повідомлень. Комплекси перехоплення забезпечують автоматичне виявлення і реєстрацію факсимільних повідомлень на жорсткий диск з подальшою можливістю автоматичної демодуляції зареєстрованих повідомлень та виведення їх на дисплей та друк.
Перехоплення радіопереговорів не складає труднощів, оскільки радіочастотне спілкування відбувається за допомогою спеціальних радіостанцій та радіотелефонів, що діють переважно у діапазоні ультракоротких хвиль (УКВ). [2]
Наступним джерелом, через яке можливим є отримання інформації, що цікавить є спостереження за об’єктами. При активній розробці досліджуваного об’єкта неможливо обійтися без спостереження за його особистим та діловим життям, виконуваного найчастіше візуальними та акустичними методами. Стеження може проводитися як епізодично для з’ясування певного факту, так і постійно для орієнтації в поточній ситуації та її реальних змін. Тому спостереження відбувається за декількома напрямами: спостереження за стаціонарним об’єктом (приміщення, будівлею, відкритою місцевістю); стеження за окремою особою (її графік дня, розпорядок, звички тощо).
Найбільша увага і в тому й в іншому випадках стеження є таємне прослуховування бесід та переговорів. Прослуховування переговорів є можливим знаходячись безпосередньо поруч або застосовуючи технічні засоби перебуваючи на пристойній відстані від об’єктів.
Не слід зокрема ігнорувати такий факт, що інформація може бути доступною і через таке ненадійне джерело, як плітки. Слухи можна визначити як офіційно непідтверджувані повідомлення, що циркулюють міжособистісними горизонтальними каналами. Велика кількість з них, як правило, правдиві, а нерідко й достовірні, причому передають та поширюють їх навіть ті, хто цьому не вірить. Ставитися до будь-яких пліток потрібно гранично обережно та ніколи не забувати про прагнення людей видавати бажане за дійсне та про ймовірність закидання цільової дезінформації.
Отримані різноманітними шляхами дані принесуть користь лише після того, як усі вони будуть піддані необхідному аналізу та гранично точному тлумаченню. Підґрунтя багатьох ділових невдач полягає не в ігноруванні інформації, а в її помилковому аналізі. Відомості потрібно оцінювати за вірогідністю, значимістю, погодженістю, повнотою, можливістю використання.
Варто враховувати, що вхідні матеріали можуть бути підсунуті джерелу як дезінформація, перекручені ним навмисно, зміненими у ході її передачі. Усні повідомлення, що циркулюють горизонтальними неформальними каналам, менш піддані перекручуванню, в той час як інформація, яка надається вищим ланцюгам як правило не є суворою дійсністю. Такий стан речей залежить від бажання догодити або одержати винагороду, або навіть уникнути догани. При навмисній дезінформації застосовується як свідома брехня, так і витончена напівправда, що підштовхує до помилкових суджень.
Користь від отриманих та проаналізованих матеріалів стрімко зростає, у правильному та чіткому сполученні конкретного факту з іншими наявними фактами. Це передбачає систематизацію фактів, виявлення ключових моментів, побудова припущень, що пояснюють основні факти, одержання, при необхідності, додаткових даних, оформлення висновків та їхня перевірка на відповідність іншим фактам.
Потрібно інтуїтивно розуміти, які моменти є найважливішими, не концентрувати увагу на багатьох.
Інформація – є важливим середовищем для організації, в якому циркулюють дані, що мають стратегічне значення для життя самого підприємства. Тому, знаючи можливі канали витікання інформації, керівництво має змогу своєчасно запобігти виникненню загрози господарській діяльності.
Література
1. Юдин А. Направление 1601 Информационная безопасность // Служба безопасности/ — № 11-12. — 1999.
2. Ананский Е. Защита информации – основа безопасности бизнеса // Служба безопасности. — № 11-12. — 1999.
3. Шмалько В. Компьютерная телефония в системах безопасности // Служба безопасности. — № 1. — 1999.
КОМЕРЦІЙНА РОЗВІДКА В СТРУКТУРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ (АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ)
Грищенко Анна — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету

"Сучасна наукова, промислова й економічна інформація здебільшого легко доступна. 95% цікавлячих Вас даних можна одержати зі спеціальних журналів і наукових праць, звітів компаній, внутрішніх видань підприємства, брошур і проектів, що роздаються на ярмарках і виставках. Ціль шпигуна - роздобути ті 5% інформації, що залишилися , у якій і криється фірмовий "секрет", "таємниця майстерності".
Французький дослідник методів промислового шпигунства М. Денюзьер[1]

Перший випадок застосування розвідувальних прийомів увійшов в історію Стародавнього Риму. Внаслідок успішно проведеної акції імператор Юстиніан зруйнував монополію китайців на виробництво і торгівлю знаменитим шовком на Близькому і Середньому Сході, викравши у них гусінь шовкопряда. Крадіжка комахи призвела до безповоротних змін у міжнародній торгівлі того часу. Так почалася історія розвідки заради прибутку.
Спосіб, яким римський імператор досяг своєї мети, продемонстрував сучасникам, наскільки вразливі й досяжні чужі розробки і технології. Успішна розвідоперація може позбавити замовника колосальних витрат часу і коштів, необхідних для проведення науково-дослідних робіт.
Відтоді методи і засоби, які застосовують спеціалісти для досягнення поставлених комерційних завдань, поступово вдосконалювалися, досягши повного розквіту в епоху індустріалізації і глобалізації ринків. У ХХ столітті комерційне шпигунство набуло цілком промислових масштабів.
Сам же термін «комерційна розвідка» вперше було сформульовано на початку 60-х на семінарі з методів збирання інформації для керівного складу, організованому американською компанією Маnagемеnt Invеstigаtion Sеrviсеs.
Якщо запитати пересічного громадянина або навіть підприємця, що він розуміє під поняттям “комерційна розвідка” найбільш імовірна відповідь буде наступною: “Це пристойна назва для крадіжки”!
Це розповсюджена помилка яка не відповідає дійсності. Прийнято розрізняти комерційну розвідку (у США і країнах Європи - competitive intelligence) і промислове шпигунство. Категорична відмінність полягає у строгому дотриманні закону в першому випадку і порушеннях карного, авторського або будь-якого іншого права - у другому.
У нашій країні як комерційна розвідка, так і промислове шпигунство існують поки що "стихійно", і часто грань між ними неможливо провести.
На даний момент під комерційною розвідкою маються на увазі три різних напрямки збору інформації, на яких варто зупинитися докладніше [2]:
1. Збір даних про партнерів і клієнтів для запобігання шахрайств із їх боку.
У США, наприклад, такої проблеми не існує: є банки даних "кредитних історій"; відкритий доступ до матеріалів судових справ за останні п'ятдесят років, що дозволяє, не прибігаючи до специфічних прийомів, з'ясовувати, з ким маєш справу. Досить поширені і "чорні списки" тих, хто заплямував свою ділову репутацію. В Україні, поки що, кожній зацікавленій організації потрібно самостійно збирати й аналізувати інформацію. Промислові компанії змушені поодинці створювати власні технології перевірки кредитних історій, що ефективно вдається лише гігантам, здатним утримувати достатньо розвинуту й ефективну службу безпеки.
2. "Підсвічування" потенційних партнерів і співробітників. Йдеться, у першу чергу, про реальне фінансове становище. Зазвичай цим займаються відділи безпеки компаній. Це дуже складна сфера, у якій легко переступити межу закону, особливо якщо мова йде про фізичних осіб - так, при прийомі на роботу нового співробітника легально займатися збором інформації про його приватне життя можна тільки з письмової згоди особи, що перевіряється.
3. Збір інформації маркетингового характеру. Саме цим, власне, на заході займається більшість фахівців у сфері конкурентної розвідки, тоді як у нас цей вид діяльності тільки зароджується.
Слово «розвідка» у своєму початковому значенні припускає проведення таємного дослідження зі спеціальною метою. Немає сумніву, що певною мірою вона пов'язана майже з усіма галузями знань, але в першу чергу вона пов'язана зі сферою знань, що пропонує вирішення питання забезпечення економічної безпеки.
Тим засобом, за допомогою якого комерційна розвідка впливає на проведення і розробку політики компанії, є інформація. Отже, комерційна розвідка виправдовує своє існування, поставляючи інформацію. Але будь-яка кількість фактів принесе мінімальну користь якщо їх зміст не буде розкрито.
В інформаційній роботі, завдання якої полягає у отриманні максимальної користі з наявних фактів, необхідно вміти правильно зрозуміти й оцінити явища і бачити їх у перспективі.
Розвідувальна інформація є осмислення відомостей, засноване на зібраних, оцінених і розтлумачених фактах, викладених таким чином, що їх значення для вирішення конкретної задачі є зрозумілим і очевидним. Це визначення підкреслює різницю між необробленими матеріалами й остаточним продуктом інформаційної роботи.
Для вирішення будь-якої проблеми потрібна оптимально корисна інформація. Інформацію прийнято вважати адекватною лише тоді, коли її можна використовувати. Корисність інформації напряму залежить від її повноти, точності і своєчасності.
Варто розрізняти [4]: факти (дані), думки (особистісні припущення), інформацію (аналітично оброблені дані).
Інформація дозволяє:
- орієнтуватися в ситуації;
- чітко планувати свої дії;
- відслідковувати результативність проведених акцій;
- ухилятися від несподіванок;
- маніпулювати окремими людьми й групами людей або підрозділами.
Інформаційні дані комерційної розвідки поділяються на [4]:
- Тотальні (дають загальне оглядове уявлення про цікавлячу проблему й учасників проведеної комерційної розвідки);
- Поточні або оперативні (тримають в курсі подій, що змінюються);
- Конкретні (заповнюють виявлені пробіли в даних або відповідають на визначені запитання);
- Непрямі (які підтверджує або спростовують якісь припущення, будучи пов'язаними з останніми опосередковано) ;
- Оцінювальні (розтлумачують події і дають прогноз щодо їхнього розвитку в майбутньому; це - оптимально оброблені дані).
Усвідомивши потребу проведення комерційної розвідки для вирішення певних економічних задач підприємства, необхідно також сформувати перелік конкретних питань:
- Що треба довідатися?
- Де (і в якому вигляді) може знаходитись бажана інформація?
- Хто про неї може знати або хто має змогу дістати таку інформацію?
- Як (і в якому вигляді) її можна одержати?
Чіткі відповіді на початкові питання забезпечують розуміння останнього, техніка вирішення якого залежить як від існуючих зовнішніх умов, так і від знань, волі, досвіду, можливостей та винахідливості власне виконавців.
Одержавши вихідні дані, їх потрібно:
- оцінити (за ступенем вірогідності, важливості, таємності, відповідності, можливості використання);
- інтерпретувати (у системі взаємозв’язків з іншими даними), виявивши її місце в загальній системі фактів;
- визначити, чи потрібна (і яка) додаткова інформація;
- ефективно використати (врахувати у своїх планах, передати в інші відомства , притримати до потрібного моменту).
Потрібна інформація може бути [4]:
- відкритою (більш-менш доступною);
- напівзакритою (не засекреченою, але контрольованою тими, кого вона стосується);
- секретною (тією, що вважається за різними причинами ключовою у визначених ситуаціях).
Конфіденційну інформацію вдається одержувати з досить різноманітних джерел, на більшу частину яких недосвідчена людина просто не зверне уваги. Варто враховувати найнеймовірніші можливості, якими б нереалістичними вони не здавалися, тому що в ланцюгу проходження інформації інколи трапляється знайти дуже коштовне джерело.
Як відомо, 70-90% всієї інформації розвідка одержує з відкритих джерел. Основну роль у цій категорії сьогодні грає Інтернет, що відкриває доступ до ЗМІ, сайтів компаній, професійних баз даних і т.п. Проблема в тім, що дані не структуровані, і найчастіше їх неможливо знайти за допомогою пошукових систем. Друга група джерел - різноманітні паперові документи: підшивки газет і журналів, реклама, прес-релізи.
Так відповідно класифікації головними носіями перспективних матеріалів завжди є:
- знаючі люди;
- документи;
- засоби бездротового і дротового зв'язку;
- електронні системи обробки інформації (комп'ютери, електронна пошта, електричні друкарські машинки);
- різні фактори, що відслідковуються (поведінка, розмови, результати дій).
Для кожного джерела інформації, спеціаліст із конкурентної розвідки має визначити його наявні і потенційні можливості, припустимі межі використання та ступінь його надійності.
Західні бізнесмени витрачають в середньому 15– 20% від чистого прибутку на те, щоб захистити свої економічні, фінансові і комерційні таємниці від конкурентів [5]. Оцінити витрати на отримання інформації фірм-конкурентів практично неможливо, вони іноді сягають астрономічних сум.
Нема потреби пояснювати, наскільки пов’язаний сучасний бізнес із конкуренцією. Дедалі важче стає знайти вільну нішу у сфері сучасного бізнесу. Щоб вижити в умовах ринку, підприємець, з одного боку, повинен захищати свої секрети, а з іншого – знати наперед усі основні комерційні тонкощі свого конкурента.
Література
1. Цит. по Великие мысли великих людей, 1998.
2. Чертопруд С. Конкурентна розвідка і промислове шпигунство: етика використання методів і засобів.
3. Крысин А. Проблемы безопасности коммерческих структур в работе с кадрами.
4. Ронин Р. Своя разведка. Практическое пособие, 1997.
5. Кульпінов В. Український дiловий тижневик "Контракти" / № 43 вiд 25-10-2004.

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Остапенко Григорій — студент ІІІ-го курсу Інституту права та безпеки підприємництва
Оскільки зміст державного управління є предметом окремих досліджень, то в даній статті наша увага буде зосереджуватись на розгляді інформаційного забезпечення державного управління національною безпекою України в сфері прийняття управлінських рішень.
Для цієї статті найбільш цікавими є дослідження українських вчених спеціалістів у сфері управління. Так у психології управління та теорії управління національною безпекою ця проблема розглядалася такими видатними українськими вченими як: Ситник Г.П., Білоус В.Т, В.А. Ліпкан, Л.М. Карамушка, Почепцов Г.Г., Костенко Г.Ф, Копан О.В та іншими. Разом з тим питання інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в системі Національної безпеки України потребують ретельного вивчення і є предметом науково-прикладних досліджень в умовах сьогодення.
Спочатку треба з’ясувати зміст поняття „системи управління національною безпекою”. У сучасній теорії управління розглядається безліч різних організацій, які є сукупністю людей, груп, об'єднаних для досягнення якої-небудь мети, вирішення якого-небудь завдання на основі принципів розподілу праці і розподілу обов'язків. Це можуть бути державні установи, громадські об'єднання, науково-виробничі об'єднання, приватні підприємства та ін.
Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей у продукції або послугах і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші параметри.
Така різноманітність має велике значення при розгляді організації як об'єкту управління. Безліч цілей і завдань, що стоять перед організаціями різного класу складності і різної галузевої приналежності, призводить до того, що для управління ними потрібні спеціальні знання і мистецтво, методи і прийоми, що забезпечують ефективну спільну діяльність працівників всіх структурних підрозділів.
Система управління національною безпекою є складною системою, створеною для збору, аналізу і переробки інформації з метою отримання максимального кінцевого результату при певних обмеженнях (політичний імідж, економічна та військова могутність тощо). Щодо управління національною безпекою, то ми використовуємо термін система. Наприклад, система національної безпеки, система забезпечення національної безпеки, система національних інтересів система напрямів політики національної безпеки тощо. Чому? Перш за все тому, що будь-який об'єкт ми розглядаємо з погляду кібернетики і тим самим намагаємося зрозуміти його цілі, структурну будову, принципи функціонування і в цьому сенсі розглядаємо будь-який конкретний об'єкт, у тому числі і національну безпеку як систему.
Рада Національної безпеки і оборони України (РНБОУ) є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенті України, яка, відповідно Конституції України:
• координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у
сфері національної безпеки і оборони;
• розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно
до Конституції та законів України, Закону України "Про основи
національної безпеки України", Воєнної доктрини України належать до
сфери національної безпеки і оборони;
• здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади
у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України
відповідні висновки та пропозиції;
• залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів
виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та
організацій усіх форм власності:
• ініціює розроблення нормативних актів та документів із питань
національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та
результати перевірок їх виконання;
• координує і контролює переведення центральних і місцевих органів
виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного
чи надзвичайного стану;
• координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування
в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи
надзвичайного стану.
Вагу РНБОУ важко переоцінити. Його основна роль полягає в стратегічному управлінні національною безпекою. Однак, не буде зайвим зауважити, що вважаємо таким, що потребує окремих наукових досліджень, питання про переосмислення статусу даного органу і його зосередження На організації управління органами державної влади, що забезпечують національну безпеку. Саме на це було спрямовано Указ Президента "Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України". І хоча 14 жовтня 2005 року Президент України підписав ще один указ із однойменною назвою, в якому була затверджена нова структура Апарату РНБО. кардинально ситуацію він не змінив.
На наш погляд, функції контролю має виконувати інший орган. Ґрунтуючись на управлінській системі координат, Рада національної безпеки і оборони України є органом стратегічного управління національною безпекою, тому функції контролю не можуть бути сконцентровані в ньому. Саме тут постає ще одна наукова і практична проблема: проблема здійснення контролю за діяльністю системи управління національною безпекою. На сьогодні РНБОУ здійснює контроль лише за органами виконавчої влади, тому органи законодавчої і судової влади щодо питань виконання ними функцій по забезпеченню національної безпеки є по суті безконтрольними. З іншого боку, нині відсутній механізм парламентського, прокурорського, судового контролю за діяльністю суб'єктів управління національною безпекою, а відтак відсутня система контролю за системою управління національною безпекою.
Разом з тим РНБО України не має своїх інформаційних центрів і повністю залежить від інформації яку надають відповідні міністерства, відомства та організації за запитом РНБО, або використовують інформацію, яка розташована в Інтернет. Механізм прийняття рішень в сфері управління національною безпекою є прозорим. З отриманою інформацією працюють державні експерти відповідних управлінь РНБО, далі керівники Управлінь, Департаментів РНБО, розробляються рекомендації на засідання РНБО, готуються відповідні проекти Указів Президента України.
Виходячи з ситуації що склалася в зовнішній та внутрішній політиці України, ми можемо з сумлінням констатувати, що РНБО не попередила жодної проблемної ситуації, а приймає рішення тільки по факту виникнення негативних ситуацій, які можуть загрожувати Національної безпеки України.
Такий стан свідчить, що РНБО не має своєї наладженої системи інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в сфері національної безпеки, як в зовнішній так і у внутрішній політики нашої держави. На мій погляд, якщо на РНБО покладенні завдання та повноваження, як конституційного органу України, то вона повинна мати свою, незалежну систему інформаційного забезпечення прийняття управлінських рішень в сфері національної безпеки.
Ми вважаємо, що така система повинна охоплювати, як міністерства та відомства України, так і регіони та мегаполіси нашої держави. На нашу думку при Держадміністраціях у всіх регіонах України повинні бути створенні відділи з питань забезпечення національної безпеки. Ці відділи відслідковують стан забезпечення національної безпеки в регіоні, надають об’єктивну, незаангажовану інформацію до РНБО, здійснюють консультаційно-експертні функції в регіоні при Главі держадміністрації з питань національної безпеки.
Крім того у всіх міністерствах та відомствах повинні бути створені відділення Уповноваженого з питань національної безпеки. Представники цих відділень відслідковують ситуації, що можуть загрожувати національної безпеки за діяльністю, або бездіяльністю міністерства, інформують РНБО та сумісно з керівництвом міністерства розробляють систему заходів, щодо недопущення виникнення загроз національної безпеки України.
Крім запропонованого у самому РНБО повинно бути створено Управління інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття стратегічних рішень, де буде накопичуватися, аналізуватися та оброблятися інформація, яку отримує РНБО. Це Управління буде здійснювати аналіз щодо повноти та незаангажованості надісланої інформації, збирати інформацію з різних міст та джерел, передавати її державним експертам для роботи, здійснювати контроль за урахуванням при підготовки управлінських рішень в сфері національної безпеки усіх факторів, та прогнозування наслідків цих рішень.
Література
1. Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України»// Відомості Верховної Ради. -1998. -№35.
2. Закон України «Про основи національної безпеки України»// Офіційний Вісник України. – 2003. -№29.
3. Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. – К.: «ТЕКСТ», 2005. -347с.
4. Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. – К.: «Текст», 2003. - 600с.