Щорічник 2005 (1) Розділ 6

ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ ТА МІЖНАРОДНІЙ БЕЗПЕЦІ
ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ АНТИТЕРРОРИСТИЧЕСКОГО МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА
Антипенко Владимир Федорович — Начальник Штаба – заместитель руководителя Антитеррористического центра при СБ Украины,доктор юридических наук, генерал-майор
Распространение терроризма на фоне нарастания глобальной конфликтности следует связывать с кризисом капиталистической миросистемы, составляющей сущность современного мироустройства. Содержание этого кризиса глубоко разработано в социальных и экономических теориях И. Валлерстайна, А.С. Панарина, Дж. Модельски, А.И. Неклессы, Дж. Гольдстайна, О. Платонова и др. На базе констатации такой конфликтности этими и другими учеными, исследовавшими сущность кризиса капиталистической системы мирохозяйства (несмотря на разный политический контекст), образуется основополагающий инструментарий для научного поиска путей противодействия терроризму в других областях.
Прежде всего это касается международного права. Думаю, не ошибусь, если скажу, что скромные успехи, а скорее всего, контрпродуктивность в борьбе с терроризмом связаны с упорным нежеланием политиков и ученых, представляющих в первую очередь наиболее развитые страны (т.н. ядро) выстраивать комплексную систему антитеррористических мер, основанную на оценке терроризма как социально-политического явления, спродуцированного всем ходом развития мировой цивилизации.
Между тем, проведенное исходя из такой оценки детерминант терроризма исследование в сфере международного права показало, что механизм международно-правового регулирования борьбы с этим международным преступлением мог быть более эффективным, если бы базировался на конфликтологическом комплексном подходе, в основе которого лежит принцип коллективной ответственности всех участников международных отношений за возникновение терроризма и разрастание до уровня общечеловеческой угрозы.
Обоснование указанного принципа осуществлено путем международного криминологического исследования терроризма, результаты которого, с одной стороны указывают на международную сущность этого преступления, а с другой – раскрывают причины его возникновения и небывалой активизации в современных условиях.
Разработанные определения терроризма и террористического акта и международно-правовые механизмы борьбы с ним могут быть общеприемлемыми, поскольку базируются на основополагающих ценностях, исповедуемых международным сообществом, таких как равноправие, суверенитет, право народов на самоопределение и независимость.
Принципиально новая квалификационная конструкция состава международного преступления терроризм помимо юридического предназначения содержит и примиренческую функцию для стран и народов, стоящих на разных (нередко полярных) позициях в оценках современного терроризма, может служить базовой основой для диалога и сотрудничества государств, международных организаций, социальных групп и движений, заинтересованных в преодолении терроризма.
Ведь становится очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом изначально способно вносить дополнительную напряженность в отношения сторон, стоящих за террористическими конфликтами, поскольку базируется на не всеми приемлемом понятии терроризма. Эскалация терроризма во многом обусловливается вытекающей из этого неэффективностью международно-правовых актов, принимаемых в сфере борьбы с терроризмом. По своему содержанию они не предполагают эффективного воздействия на направленность международных социально-политических и экономических процессов, образующих основу для активизации терроризма. Международное право в сфере борьбы с терроризмом концептуально не определилось в исходной оценке общей ответственности международного сообщества за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Упорно избирая полем своего регулирования лишь тот сегмент терроризма, который связан в основном с объективной стороной преступных действий террористов, международно-правовые акты оставляют без должного внимания те политические, социальные и экономические аспекты международных отношений, которые порождают и усиливают террористические процессы. Иными словами, проблема эффективности международного права в сфере борьбы с терроризмом состоит в том, что оно основывается на оценках терроризма как преступного деяния, то есть террористического акта. Терроризм же приобрел формы международного социального явления. Как известно явление это то, в чем содержится сущность. Сущность терроризма как социального явления содержится в конфликте, который характеризуется противоборством двух сторон, с применением хотя бы одной из них террористических актов. Следовательно, присутствующая в современном международном праве юридическая оценка терроризма как проявления только одной стороны террористического конфликта (терроризма) не может отвечать его сущности. Поэтому не могут быть объективными и производные такой оценки, в частности правовая квалификация терроризма, характеризующая состав этого международного преступления.
Этими соображениями объясняется «нетрадиционность» ключевых понятий, принципиально предопределяющих содержание международного антитеррористического права.
Терроризм – это состояние насильственного противоборства, которое наряду с нанесением ущерба национальным интересам, посягает на какие-либо аспекты международных отношений и основывается на конфликте политических, экономических, этнотерриториальных и религиозных интересов государств, народов, наций, социальных групп и движений, при условии использования хотя бы одной из сторон террористических актов как средства воздействия на противника для достижения политических целей.
Террористический акт – это преступное общественно-опасное деяние в терроризме по созданию условий воздействия на государство, международную организацию, иностранное правительство и их представителей или на юридических и физических лиц или группу лиц с целью понуждения осуществить или воздержаться от осуществления определенного действия, совершенное путем устрашения при наличии умысла на причинение гибели невинным людям.
Приведенные определения показывают, что терроризм как самостоятельная объективная категория материализуется, во-первых, в наличии, как минимум, двух противоборствующих сторон, образующих ядро террористического конфликта, с их противоположными целями. Во-вторых, обе стороны имеют социальную поддержку международного масштаба, в том числе и сторона, использующая в качестве средства борьбы открытые террористические акты. В противном случае терроризм на уровне мировой угрозы просто не может состояться. В-третьих, терроризм предполагает различные силы, средства и способы борьбы сторон. С одной, это, как правило, радикализированные, хорошо организованные и вооруженные структуры с применяемыми ими террористическими актами, а с другой – государство с его силами спецназначения, армией, полицией и т.п., использующее в основном легитимные способы борьбы. Наконец, в-четвертых, террористические механизмы приводятся в действие управленческими звеньями разных уровней – от тактического до стратегического и, возможно, до геостратегического.
Столь сложными, многомерными характеристиками терроризма, его динамизмом и подвижностью проявлений, глубинным проникновением в рамках конфликта во все споры международной жизни объясняется возрастающая роль этого явления в международном процессе.
Проблемность же существующих правовых характеристик терроризма дает основания полагать, что его эскалация в значительной мере происходит из-за слабой эффективности международно-правовых актов, которые принимаются в сфере борьбы с терроризмом.
Является очевидным, что международное право в сфере борьбы с терроризмом не в полной мере отражает возрастающую актуальность проблемы дифференцированной ответственности широкого круга участников международных отношений за создание условий и возможностей для возникновения и распространения терроризма, а также для реализации террористических актов как таковых. Вся его мощь обрушивается на собственно террористические акты, причем в их безмотивной рафинированной интерпретации, что противоречит самой сущности права.
Таким образом, терроризм как международное преступление в значительной мере остается, в сущности, вне поля регулирования международного права.
Научно-теоретическое обоснование такого подхода выстраивается с позиций смежных с международным правом наук: геоэкономики, социологии международных отношений, культурологии и др.
Итак, каков же смысл геоэкономических обоснований? Утверждаясь все более как наука, рассматривающая мировую экономическую реальность через призму специфики хозяйственной деятельности различных цивилизационных ареалов сообразно международному разделению труда и их экономического, в том числе, конфликтного взаимодействия, геоэкономика показывает, что развитие глобальной экономики, отражая кризис существующей капиталистической миросистемы, сопровождается дальнейшей поляризацией экономической и социальной жизни мирового сообщества. В этих условиях все более значительную роль приобретает терроризм, с одной стороны, как показатель возрастающей конфликтности, а с другой – как составляющая и продукт социального взаимодействия (нередко неравноправного) сторон, представляющих в целом Север и Юг, в котором последний, по мере возникновения и обострения проблем во взаимоотношениях, все более активно прибегает к террористической тактике действий, поскольку усматривает в этом единственно эффективное средство обеспечить сопоставимость возможностей сторон.
Сейчас уже нельзя обойти вниманием разрушительные геоэкономические тенденции. Мы являемся свидетелями воцарения спонтанного миропорядка в образе новой глобальной субкультуры - финансовой цивилизации, когда происходит замена власти публично избранных политиков на анонимную власть финансовой элиты с ее подспудным эзотеризмом, пытающимся объединить тотальное человеческое своеволие с идеей изощренного анонимного контроля над обществом.
К концу ХХ в. на планете сформировалось вполне самостоятельное поле разнообразных валютно-финансовых операций, все более расходящихся на практике с интересами человечества, потребностями и нуждами «реальной» экономики, ее возможностями, объемом. Более того – подвергающих дальнейшее развитие общества, а возможно само его существование, серьезной опасности.
В контексте утверждающейся виртуальной экономики констатируется, что теперь капитал постепенно умаляет свою производственную составляющую, трансформируясь в квазизолото финансово-информационных потоков. Происходит умножение сфер человеческой практики и рост числа территорий, пораженных непроизводственной и криминальной активностью, сливающихся в единый феномен деструктивной квазиэкономики – более чем специфической хозяйственной сферы, подчиняющейся качественно иным, нежели легальная экономика, фундаментальным законам (фактически производя ущерб, то есть своего рода отрицательную стоимость).
Важно, что по мере такого развития глобальной экономки улетучиваются надежды на развитие до уровня приемлемых цивилизационных критериев, прежде всего, стран и народов, представляющих бедный Юг.
Симптоматично также, что эти процессы, являясь частью взаимоотношений и психологии насилия, далеко не всегда находят криминализацию в международном праве. Они искусственно и искусно отделяются от видимых насильственных проявлений, где в качестве доминанты, поглощающей все остальные виды системного вооруженного насилия, все отчетливее выступает терроризм.
Конфликтогенность существующего комплекса экономических противоречий определяется тремя основными характеристиками. Во-первых, они порождают протестные настроения и намерения самых разных уровней и направлений, во-вторых, конфликтная, нестабильная среда сама по себе является благотворным условием, способствующим многократному возрастанию прибылей для крупного транснационального капитала, и особенно для указанных форм квазиэкономики, а в-третьих, создание обстановки нестабильности и конфликтности в регионах, не причисляемых к Западу, для мировой олигархии необходимо в целях обоснования экономической и политической несостоятельности национальных режимов и дальнейшего доминирования в международном сообществе.
Вместе с тем, очевидно, что политика социальной деградации, оттеснения большей части трудоспособного населения на периферию мировой цивилизации заведомо не имеет никаких перспектив и способна бумерангом ударить по интересам развитых стран. Ее продолжение будет выступать мощным очагом возникновения все новых социальных конфликтов, региональных столкновений и локальных войн, которые при достижении критической массы могут превратиться в глобальное противостояние между странами и народами мира. В силу значительного разрыва в уровне развития стран будет возрастать востребованность терроризма как средства достижения целей борьбы.
Указанные негативные тенденции в глобальной экономике имеют, по мнению специалистов, объективный характер и все более утрачивают контроль со стороны международных организаций и мировой элиты. Отсюда понятно значение международного антитеррористического права, основанного на адекватной оценке терроризма как негативного социального явления и сущностной характеристики глобальной экономики, поскольку правовое воздействие на терроризм в этом случае предполагает воздействие на негативные факторы в кризисном развитии глобальной экономики.
С позиций социологии международных отношений высвечивается опасность терроризма, вытекающая из его естественной «встроенности» в международные социальные механизмы.
Подтверждена международная сущность терроризма, его характеристика как международного явления. Сквозь призму основополагающих принципов теории международных отношений наиболее четко и убедительно объективизируется и материализуется возрастающая регулятивная функция терроризма в современной международной жизни с ее глобализационными тенденциями. Усматривается коррелятивная связь терроризма с неоглобализмом, поскольку последний, отражая исключительно политические цели, связанные с глобальной властью, во многом построен на насилии (по большей части на закамуфлированном или прикрываемом благими целями по типу так называемых «гуманитарных интервенций»), устрашении и нацеленности воздействия на невинных людей. Терроризм же, сущность которого и составляют приведенные признаки, в зависимости от ситуации может выступать в роли инструмента глобализации или в роли фактора, ее катализирующего. Причем это сопровождается все большим отходом от государственно-центристской модели видения международных отношений и ее дискредитацией.
В нарастании мировой террористической угрозы как наиболее острой формы международных социальных отношений воплотились социальная противоестественность неоглобализационных процессов, несущих в себе терроризм, в которых политическим решениям как составной части этих процессов изменить что-либо не под силу. Поэтому роль международного права, четко сформулированного в сфере борьбы с терроризмом и охватывающего своим регулирующим воздействием все аспекты этого преступного явления, трудно переоценить.
Следует также отметить, что социальные теории, в основе которых лежит указание на кризис капиталистической миросистемы, настолько близки предлагаемому международно-правовому антитеррористическому механизму, что в их сопрягаемости видится возможность избежать катастрофичности при переходе к новым формам мироустройства. Логика реализации здесь видится в воздействии на мировые процессы через международно-правовое регулирование борьбы с терроризмом как продуктом, составляющей и регулятивным фактором глобальной экономики.
В сфере взаимоотношения культур основное конфликтогенное начало возникает с учетом разности процессов, происходящих в западной и восточной культурах.
Первая, все более прагматизируясь, обретает цивилизационные формы и, утрачивая духовную сущность, стремится компенсировать это за счет экспансии, искусственного навязывания своих, теряющих демократическое содержание, ценностей странам и народам, обладающим иной культурной вестью. На фоне такого усиливающегося корыстно-индивидуалистского начала в западной культуре весьма заметна тенденция к традиционному обращению к своим истокам и корням в культурах востока (особенно базирующихся на исламе). Насаждение западных ценностей другим народам и государствам происходит далеко не безболезненно и нередко влечет вооруженные конфликты, поскольку сопровождается несправедливой конкуренцией, которая, по выражению папы Иоанна Павла II, «ставит бедные нации в положение все большей униженности». В отстаивании традиционалистских начал народы Востока видят возможность проявить достоинство, сохранить свою цивилизационную идентичность, устоять против культурной экспансии Запада. Столь высокая цена предопределяет приоритет террористической тактики действий, все чаще придавая противостоянию террористический характер, поскольку все более активно используется радикальными экстремистскими группировками, считающими ее единственно приемлемым и эффективным в сложившихся условиях средством борьбы.
Не отрицая несомненной пользы западного культурного мессианства (но не миссионерства), распространения технико-экономических достижений западной цивилизации, ее высоких духовных ценностей, следует все же указать, что таким образом закладывалась конфликтообразующая основа, послужившая составной частью международного социально-политического явления, получившего наименование «современный терроризм» и представляющего одну из опаснейших мировых угроз.
Однако неоглобалисты оказались в собственной ловушке, будучи вынужденными, на пути размывания национальных культур и ведя игру «на понижение» в экономической сфере, открыто демонстрировать антидемократизм и тоталитаризм, продуцируя тем самым конфликт, закамуфлировать который, скажем, под межэтнические или межрегиональные распри уже становится невозможным.
Глобализация неумолимо ведет к коммерциализации, а затем к разрушению культуры в не западном мире.
Если эти рассуждения верны, то верно и другое. Терроризм как международное социально-политическое явление нельзя оценочно рафинировать к форме или способу вооруженного насилия (т.е. террористическим актам как таковым). Это двусторонний процесс взаимного насилия, имеющий экономические, историко-культурные и другие аспекты, чрезвычайно активизировавшийся в условиях глобализации.
Вовлечение гуманитарной сферы в противоборство предполагает высокую антитеррористическую эффективность международного права. Именно международное право призвано содействовать созданию тех форм консенсуса, которые, объединяя потенциал всего разнообразия культур на земле и учитывая их особенности, сформировали бы общеприемлемые, базирующиеся на согласованном понятийном аппарате юридические механизмы борьбы с терроризмом. Собственно, такие международно-правовые конструкции и были бы отражением сущности единой общечеловеческой культуры.
Хотя логика эскалации современного терроризма определяется еще и неадекватной реакцией международного сообщества на возникновение и последующее распространение этого явления в его современной интерпретации, предпринимаемые международным сообществом антитеррористические меры отнюдь не всегда базируются на реальных криминологических оценках терроризма как международного по своей сущности социального явления. Более того, в ряде случаев политические решения, различного рода финансово-экономические шаги и санкции, а также международно-правовые акты лишь усиливают конфликтность и тем самым выводят терроризм на более высокий уровень эскалации. Другими словами, терроризм результируется и продолжает развиваться благодаря деяниям всего мирового сообщества. Разрастающиеся очаги терроризма, которые охватывают все новые регионы планеты и вовлекают в пучину террористического противостояния все более широкие массы населения, являются убедительным тому подтверждением.
Так, в системе международно-правового противодействия терроризму существует проблема реализации принципа ответственности государства. Имеется, например, в виду недружественная политическая и экономическая деятельность одного государства по отношению к другому, вследствие которой, в последнем могут появиться протестные экстремистские движения и группы, солидаризироваться с которыми государство на официальном уровне не может, дабы не быть обвиненным в терроризме (так называемые государства-изгои), или в связи с марионеточным характером его правительства. Таким образом, и с одной и с другой стороны государство является скрытым участником терроризма. Однако именно этот аспект участия государства в международном антитеррористическом праве учитывается недостаточно.
Далее. Эпицентр терроризма все более смещается в сферу отношений между физическими лицами (группами, организациями, движениями), которые не представляют государство, с одной стороны, и государствами, международным сообществом – с другой. В то же время в международном праве наиболее полно разработаны антитеррористические нормы, в которых субъектами правоотношений являются государство и физические или юридические лица, связанные с государством. Ситуация усложняется тем, что, во-первых, противодействующие в террористическом конфликте стороны нередко предъявляют друг другу претензии в формате межцивилизационных отношений. Во-вторых, государства (и физические лица их представляющие), которым адресуются террористические акты, стремятся скрыть свою причастность к созданию причин и условий, способствующих совершению терактов.
Также возможности международного права значительно ограничиваются тем, что терроризм все более активно паразитирует на моральных и юридических ценностях, наработанных в международном праве. Терроризм подрывает международно-правовую систему, создавая условия для правового коллапса. Все чаще ему удается провоцировать государства и международное сообщество на действия, правомерность которых вызывает сомнения.
Указанные и другие пробелы в системе реализации возможностей международного права можно восполнить в рамках предложенной принципиально новой квалификационной конструкции состава международного преступления терроризм, основу которой составляет сложный (совокупный) субъект этого преступления.
Понятие совокупности здесь включает и государство (государства, международные организации), которое посягает или пренебрегло принципами и нормами права наций на самоопределение, государственность, национальную и территориальную целостность, и государство (государства, международные организации), которое предоставляет финансовую или другую материальную поддержку силам, которые реализуют эти намерения, а также государства, которые спонсируют ответные действия в виде террористических актов. Указанный совокупный субъект должен включать также физических лиц, которые выполняют волю государств (международных организаций), направленную на нарушение международных обязательств по обеспечению права народов на самоопределение, а также лиц, которые путем осуществления террористических актов добиваются реализации права на самоопределение, развитие или территориальную целостность.
При этом, как уже говорилось, следует принимать во внимание, что современный терроризм предусматривает наличие двух сторон, противоположность целей которых и противодействие друг другу очевидны, поскольку они образуют террористический конфликт. Этим терроризм существенно отличается от террористического акта как преступного способа реализации противодействующими сторонами (или одной из них) своих целей. На уровне террористического акта совсем не обязательно присутствие (существование) противодействующей стороны, поскольку он по своей сути совершается в отношении случайных людей и объектов.
Именно главная ответственность за возникновение террористической ситуации и предопределяет необходимость объединения в один субъект противодействующих сторон. То есть, сам факт возникновения терроризма должен определять причастность сторон к субъекту преступления и ответственность, которая вытекает из этого.
При этом важно избежать политического контекста в оценках степени вины и ответственности сторон, которые составляют субъект терроризма. Обе стороны должны быть доступны юридической процедуре и их действия должны подпадать под юрисдикцию и быть подвергнутыми международной уголовно-правовой оценке.
Предложенная конструкция совокупного субъекта терроризма может затрагивать политические, экономические, социальные и прочие интересы государств и народов. Однако возникновение терроризма как следствия любого конфликта выступает столь серьезной доминантой, что образуется почва для внесения принципиальных изменений в международные юридические механизмы.
Правовой анализ субъективной стороны терроризма базируется на его оценке как продуцируемого взаимосвязанными действиями противоборствующих сторон и чрезвычайно опасного самого по себе результата. Осуществляя любые действия, препятствующие национальному самоопределению, развитию или реализации других предусмотренных международными нормами и принципами прав, государство (международная организация) должно допускать, что по причине несравненно более низкого военно-экономического потенциала оппонента силовой вариант решения конфликта может повлечь за собой использование террористических методов борьбы. Если такие действия будут иметь место, то в совокупности с действиями “инициатора” конфликта они образуют терроризм.
Допускается, что настоящие масштабы преступных результатов не всегда могут быть предвиденными в полной мере. Но для констатации виновного умысла на терроризм этого и не нужно. Важно, чтобы сторона, которая “инициирует” конфликт (прямо или опосредствованно), сознавала, что вследствие её действий может возникнуть терроризм. Отсюда, несмотря на то, что в международных преступлениях преобладает прямой умысел, терроризм должен определяться и косвенным.
Это имеет значение и с точки зрения субъекта, который представляет сторону собственно террористов. Содержание их вины определяется также неоднозначно, поскольку право народов на самоопределение и развитие обеспечивается значительной международной нормативной базой. Оно предусматривает возможность бороться всеми, имеющимися в наличии, в том числе и насильственными средствами.
Понятие умышленной вины не может быть применено к той части деятельности террористических движений, которая касается их намерений и действий относительно ведения освободительной борьбы насильственным, вооруженным путем. Ответственность за терроризм для них связана с наличием умысла на применение преступных, террористических средств борьбы. Такое содержание субъективной стороны терроризма, касающейся “исполнительской” составляющей субъекта этого преступления, имеет под собой реальную международно-правовую базу, которая конкретно выражается в предложенном определении терроризма и террористического акта.
Признавая тем самым неправоту другой стороны, в ответ на действия которой в рамках конкретного конфликта совершаются преступные теракты в качестве способа воспрепятствования правонарушению, соответствующим образом определяются пределы состава преступления.
Иначе говоря, международно-правовую борьбу с причинами и условиями, способствующими возникновению эскалации терроризма, предлагается осуществлять не только политическими, дипломатическими и другими мерами либо путем формирования отдельных составов преступлений, а, что очень важно, в пределах единого состава международного преступления терроризм.
Предложенный совокупный субъект, наряду со своей юридической функцией по объективизации состава преступления содержит и функцию примирительную. Признание такого субъекта терроризма, с одной стороны, призвано указать на ответственность за это международное преступление государств, международных организаций и физических лиц, препятствующих реализации права стран и народов на развитие, политическую и экономическую независимость, самоопределение, территориальную неприкосновенность, а также других принципов и прав, определенных международным правом, а с другой – лишит оснований (или, по меньшей мере, сузит их) национально-этнические, политические экстремистские движения обращаться к крайним террористическим мерам.
Предполагаемые разработки, касающиеся сущностных характеристик терроризма как международного преступления, открывают возможности к формированию антитеррористического международного права. Эффективность такого права может быть обеспечена на базе приведенных определений терроризма и террористического акта, а также кодификации преступлений терроризма. Это позволит создать систему норм, которые выходили бы далеко за границы влияния на собственно террористические акты, вторичные причины и предпосылки их совершения (незаконные операции с оружием, наркотиками, финансовыми средствами, незаконная миграция), а охватывали своим регулирующим воздействием базовые политические, социально-экономические, культурологические причины и условия совершения террористических актов путем их (причин) криминализации в пределах состава международного преступления терроризм.
Таким образом, речь идет о самостоятельном цельном подходе к оценке сущности терроризма, его детерминант и причин нарастающей масштабности, в основе которого лежит осознание наличия все более четко проступающего глобального террообразующего конфликта. В рамках этого конфликта различимы объективные действия, мотивация и целеполагание сторон, что может быть использовано для их криминализации в международном праве.
Важно также, что с позиций такого подхода открывается возможность дифференцированной оценки различных очагов террористических конфликтов в ряде стран и регионов мира. Представляется, что отдельные из них продуцируются и поддерживаются искусственно, не отражают сути указанного глобального конфликта и помимо прочего имеют целью отвлечь внимание от обостряющихся проблем, связанных с необходимостью его разрешения. Очевидно, что решение этих проблем затрагивает интересы т.н. ядра, поэтому перспективу здесь могут иметь международно-правовые меры в рамках описанного выше подхода. Он создает условия для объективизации международно-правовых норм, регулирующих весь комплекс отношений в процессе борьбы с терроризмом.
СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ: НОВІ ПІДХОДИ ДО ПРОТИДІЇ
Гуцало Марія Григорівна — заступник керівника департаменту освітніх програм міжнародної громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”
Постановка проблеми. Сучасний міжнародний тероризм як вкрай небезпечне для цивілізованого людства системно-соціальне явище стає сьогодні впливовим чинником дезорганізації світового порядку, в якому боротьба за існування й розвиток у жорстких умовах глобалізованого світу все більше посилюється. Про це переконливо свідчать останні події у світі – безпрецедентна за своєю зухвалістю бесланська трагедія, підриви в Арабській Республіці Єгипет, у Лондоні, відповідальність за які взяло на себе мало відоме раніше угруповання "Аль-Каїди" в Європі. Як державна відповідь, що негайно пролунала на протидію терактам у Великобританії, - проголошення урядом цієї країни збільшення обсягу державних коштів на боротьбу з міжнародним тероризмом. Отже, чергові фінансові витрати, силові заходи та ін. А чи будуть вони виправданими, якщо причини залишаються проігнорованими?
Сьогодні стає всі більш очевидним, що основна тенденція цих та інших терористичних актів, - їх системний характер, який виявляється в темпах зростання, рівні організованості, матеріально-технічному та фінансовому забезпеченні, транснаціональному масштабі терористичної діяльності, рівні трагічності наслідків, розширенні соціальної бази, кількості жертв, у характері та обсязі цілей.
Аналіз останніх публікацій. Проблема тероризму в історико-політичному розумінні цього соціального явища (кримінально-правовому, економічному, цивілізаційному та деяких специфічних контекстах, насамперед, прикладних і функціональних вимірах) все більше стає предметом досліджень зарубіжних та вітчизняних науковців, серед них: С.Хантінгтон, Б. Хоффман, З.Бжезинський, Ю.Антонян, В.Вітюк, С.Ілларіонов, В.Антипенко, В. Вознюк, В.Глушков, В.Ємельянов, Б. Канцелярук, Д. Козлов, В.Крутов, О. Лановенко, В.Ліпкан, П.Пригунов та ін. Досліджуючи окремі аспекти "основних дестабілізуючих факторів світового розвитку початку ХХІ століття, якими є екстремізм і тероризм" 3,3, фахівці поступово торують дослідний шлях до комплексного аналізу цього небезпечного явища, що сьогодні вже не має чітко вираженого політичного обличчя, а набуває статусу системно-соціального.
Невирішені раніше частини загальної проблеми. Однак, як зазначає переважна більшість авторів, „проблеми тероризму в силовий спосіб не були розв’язані; і сьогодні, як ніколи, актуалізувалась потреба пошуку адекватної антитерористичної парадигми” 2,12. Зокрема, З.Бжезинський визнає, „щоб ряди терористів не поповнювалися знову й знову, необхідна зважена політична стратегія, покликана послабити весь комплекс політичних і культурних факторів, що сприяють тероризмові”1,49. Дійсно, визначні політичні лідери – в особі Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки Хав’єра Солани, а також провідні фахівці з антитерору визнають той достовірний факт, що подолати тероризм воєнними, силовими діями фактично неможливо. Проте досі без відповіді залишається питання про те, що конкретно міжнародне співтовариство може протиставити цьому вселенському злу.
Проблема ускладнюється міфологізацією терористичної політики, особливо щодо тих блоків і держав, які впливають на світовий порядок. На рубежі історичних епох завжди модифікуються державні інтереси, потреби, цінності, особливо на тлі боротьби за енергоресурси і ринки збуту. Відбувається також соціальний злам одних традицій та зростання могутності інших, домінантних на міжнародній арені. Нерідко увага масової свідомості відволікається на зовнішні причини, які начебто перешкоджають гармонійному функціонуванню внутрішньої системи. Одночасно в умовах політики подвійних стандартів спостерігається розбалансування відносин гармонізації, а також повноважень і функцій, які покликані забезпечувати антитерористичні завдання, мотивації, орієнтації.
Обстоюючи переконання в тому, що міжнародний тероризм - це складне моральне, ідеологічне, політичне явище, яке визначає проблему комплексної регуляції світового громадського розвитку, вважаю за доцільне поглибити методологію дослідження цього загрозливого явища. Одночасно пізнавальну увагу доцільно зосередити на причинах та факторах, що спричиняють до його появи. Дослідження у цьому напрямку дозволяє визначити стрижневі підходи до розробки дієздатного комплексу превентивних заходів, спрямованих на зниження рівня потенційних загроз глобального і локального рівнів. Це завдання передбачає „наукову діагностику” живильного середовища екстремізму та тероризму в контексті забезпечення безпеки державної системи, в якій конфліктні процеси здебільшого є діалектично та логічно пов'язаними. Реалізація цієї мети можлива на основі інноваційного підходу до системної протидії загрозам міжнародної та національної безпеки. З цих причин дослідний кругозір зосереджується довкола світоглядної думки про те, що "реально забезпечити національну безпеку в нових умовах глобалізаційних перетворень можна лише шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства"6, 111.
На підставі цієї точки зору пропонується комплекс науково-технологічних, зовнішньополітичних, організаційно-правових, соціально-економічних, громадянських, інформаційних, гуманітарно-культурологічних та освітніх заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку цивілізованого суспільства шляхом гармонізації інтересів, потреб і цінностей його громадян, подолання причин, що зумовлюють поширення ідеології і практики тероризму. Такий комплексний підхід покладено в основу розробленої Моделі Національної програми протидії тероризму та екстремізму 5, яка була запропонована для обговорення й ухвалена на Другому міжнародному антитерористичному форумі "Сучасна Україна в умовах нових загроз (тероризм та екстремізм)" у травні 2005 року та дістала підтримку Комітету з питань національної безпеки й оборони Верховної Ради України.
Мета статті – розглянути деякі аспекти розвитку сучасного міжнародного тероризму як системного явища та актуалізувати проблему комплексного підходу до протидії поширенню ідеології тероризму на основі регуляції суспільних відносин в умовах дієвої позиції громадських інституцій суспільства.
Виклад основного матеріалу. Серед різноманітних соціальних процесів, які детермінують широкі масштаби застосування насильства, в тому числі у формі тероризму, варто назвати прогресуюче загострення соціально-економічної диференціації й нерівності в різних країнах і регіонах світу; подальше наростання дисбалансу інтересів, потреб та цінностей між державами і народами; все більше поширення тенденцій диктату й подвійних стандартів у практиці міжнародних відносин; становлення національного й релігійного екстремізму як політичного чинника міжнародного життя; зниження рівня контролю за доступом до новітніх технологій виробництва зброї масового ураження; посилення інформаційно-психологічної агресії проти населення й урядів країн світу; загострення процесів духовної деградації суспільства. Динаміка названих та інших руйнівних тенденцій набула системного характеру, що впливає на трансформацію міжнародного тероризму, його зміст і організацію, стратегію й тактику.
Тероризм у сучасних умовах далеко переступив кордони окремих держав та ідеологічних обмежень. І як це не прикро, але потрібно визнати справедливість прогнозів, що в найближче десятиліття він посилить свої геополітичні позиції. Слід очікувати розширення спектру форм прояву й методів здійснення терористичних актів, ескалації смертоносних технологій.
За орієнтовними даними, на сьогоднішній день у більш ніж 70 країнах налічується понад 1000 груп і організацій, що застосовують у своїй діяльності терористичні методи. Тільки у 2003 році було здійснено 208 актів міжнародного тероризму. Окреслилася визначальна для сучасного тероризму тенденція – прагнення до здійснення акцій, які спричиняють до численних людських жертв і завдають значних економічних і морально-психологічних збитків. Підтверджується це й тактикою проведення терактів, що передбачають вибір об'єкту й часу найбільшого скупчення людей. Наприклад, серія вибухів, що прогриміли 7 липня 2005 року в метро та автобусах Лондона в годину пік, були розраховані на те, щоб шляхом впливу на людський фактор підірвати стійкість системи національної безпеки Великобританії. А підриви поблизу Маніли (620 км на південь), які сталися під час проведення різдвяного ярмарку, мали на меті створення на території Філіппін незалежної мусульманської держави.
Міжнародний тероризм як динамічна система, що постійно розгалужується, нині вже переслідує великомасштабні цілі, до числа яких слід віднести спроби дезорганізації державного управління, дестабілізації військово-політичної обстановки в регіоні, знищення паливно-енергетичних ресурсів, примус до відмови від фундаментальних демократичних цінностей. Прикладом цього є події в Іспанії і Франції, що дестабілізуюче вплинули як на внутрішню, так і на зовнішню політику названих держав.
Можна визнати, що тероризм нині набув статусу самостійного механізму потужної системи, що самовідтворюється, вдосконалюючись. Вона володіє потужними людськими, технологічними, фінансовими, інформаційними та іншими можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Північної Африки, Туреччини, Філіппін, Близького Сходу, Єгипту наочно свідчать, що міжнародний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах, тим самим перетворюючись на серйозний фактор ініціювання й формування вогнищ військової небезпеки й ситуативної мілітаризації в конфліктних регіонах.
На сьогодні різні регіони світу охоплені розгалуженою мережею підпілля, складів зброї, інфраструктур, що їх забезпечують. Тероризм перетворився в досить прибутковий бізнес із розвиненим "ринком праці" і капіталовкладень, зі своїми правилами й мораллю. Так, за деякими оцінками, щорічний бюджет сімейного бізнесу „терористичної імперії” Усами Бен Ладена, представлений, між іншим, і в Західній Європі, коливається у розмірах від 20 до 50 млрд. дол.
Саме тероризм найчастіше стає детонатором сучасних міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Спостерігається небезпечна тенденція використання фактора "міжнародного тероризму" для реалізації політики "керованої напруженості" у зонах етнокультурних і міжконфесійних контактів. Одна із ключових складових цього сценарію - створення й нав'язування міфу про глобальний конфлікт між Ісламом і Православ'ям.
Невипадково останнім часом набули поширення вирази "ісламський фундаменталізм", "ісламський екстремізм", "ісламська загроза". Така постановка питання сама по собі несе помилкове тлумачення і має небезпечну тенденцію підміни понять.
Спроби ототожнення тероризму й духовної течії у контексті теорії С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій несуть у собі заздалегідь деструктивний характер. Такі непродумані, провокаційні висловлювання, укорінюючись у свідомості людей, породжують ворожість і підозрілість до представників мусульманства. На такому благодатному ґрунті релігійної конфронтації виростає ісламофобія, що, подібно бомбі уповільненої дії, здатна розколоти світ і підірвати стабільність будь-якого суспільства.
Виходячи з вищезазначеного, можна зробити узагальнюючий висновок: сучасний міжнародний тероризм, об'єднуючи ідеології вкрай радикальних течій, культивує насильство й знецінює людське життя як найвищу цінність. Він являє собою складне системно-соціальне явище, яке формується на міжнаціональних зв'язках терористичних угруповань як однієї, так і різних країн, а також за участю представників окремих держав. Системність міжнародного тероризму є визначальною його рисою і передбачає:
- обов'язкове формування відповідної ідеологічної оболонки;
- організованість;
- професіоналізм;
- наявність інфраструктури забезпечення й відтворення терористичного потенціалу (фінансового, матеріально-технічного, бойового, пропагандистського, кадрового та ін.).
Принципово важливим є те, що превенція міжнародному тероризму повинна передбачати комплексну протидію й буде мати перспективу лише в тому разі, коли відповідатиме справжньому статусові даного явища як системно-соціального. А отже, необхідною є така продуктивна система самоорганізації різних рівнів суспільства, яка забезпечить формування внутрішніх і зовнішніх умов для активної протидії поширенню ідеології тероризму в контексті забезпечення безпеки соціальної системи як такої.
Наша держава, яка є частиною глобалізованого світу, як і інші індустріально розвинені країни, зазнає впливу загроз і викликів нового часу. Україна, виконуючи взяті на себе зобов'язання відповідно до Статуту ООН і ряду договорів, є учасником всіх міжнародних конвенцій і протоколів, що регулюють різні аспекти боротьби з тероризмом.
З іншого боку, як активний учасник антитерористичної коаліції і надійний партнер ООН у забезпеченні миротворчих і гуманітарних операцій у різних регіонах світу, в тому числі в Іраку, Україна не може бути гарантовано захищена від проникнення представників терористичних організацій і поширення ідеології тероризму.
Нинішній етап суспільного розвитку України, на тлі непростої соціально-економічної ситуації, супроводжується деструктивними тенденціями в політичній та соціально-економічній сферах, які несуть у собі заряд теророгенності. Насамперед, це стосується прогресуючої розбіжності за рівнем доходів населення, криміналізації усіх сфер суспільного життя, напруженості релігійних суперечок, штучного роздування етнорегіональних протиріч. Підігрівання таких настроїв - це шлях до сепаратизму, насильства й екстремізму, що, як показує світова практика, створює ґрунт для інтервенції міжнародного тероризму.
Ознакою сучасного життя в Україні стали вибухи та підпалення з метою залякування, замовні вбивства, захоплення заручників задля викупу та інші прояви терористичного характеру. Причини цього криються у площині, передусім, недосконалості економічно-правових відносин, стану захисту прав українського громадянина, вседозволеності в інформаційному просторі, руйнуванні соціокультурних норм та ін. Саме в такій атмосфері визрівають стереотипи примату насильства, руйнуються критерії гуманізму та моральності.
У цьому зв'язку неважко передбачати, що означало б, зокрема , втягування в конфлікт населення Криму, у тому числі представників кримського мусульманства, ряд громад якого перебуває під впливом такої радикальної течії ісламу, як ваххабізм, що фактично є ідеологічною основою діяльності міжнародних терористичних організацій.
В Україні питома вага ісламу серед інших релігій відносно невисока. Згідно з останніми даними Державного комітету у справах релігій, у числі більш ніж 26 тис. релігійних громад у країні налічується 450 мусульманських, більшість яких (329) перебуває в Криму. Рік у рік число громад і віруючих ісламу помітно зростає, у тому числі за рахунок мусульман-українців. Крім того, за інформацією Держкомнацміграції, за станом на кінець 2004 року, тільки офіційний статус біженців у нашій державі мали 3 тис. чоловік, 80 % з них прибули із країн ісламського світу.
Здійснені за роки незалежності протиправні акти, які були кваліфіковані як терористичні, дають підставу говорити про те, що в Україні немає проявів системного тероризму, визначальні риси якого зазначені вище. Однак наявність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників (зокрема наша участь у миротворчих операціях по всьому світу), свідчить про існування передумов для терористичних атак, що являє загрозу політичній стабільності держави й безпеці громадян.
Сучасні процеси глобалізації диктують потребу принципово нової ефективної системи регуляції суспільних відносин, а світовий досвід протидії міжнародному тероризму в умовах нових викликів диктує необхідність переосмислення філософії сучасної системи міжнародної й національної безпеки. Мова йде, насамперед, про нові принципи її формування на базі державних (силових) і суспільних (гуманітарних) компонентів.
Логіка такого підходу визначається ставленням до сучасного тероризму як до явища, причини якого криються в руйнівних тенденціях системного характеру, що відповідно вимагає системного регулювання суспільного розвитку для їхнього подолання.
Конкретним кроком на цьому шляху повинна стати Національна програма протидії тероризму й екстремізму, в основу розробки якої може бути покладена Модель Національної програми протидії тероризму й екстремізму. Її мета полягає в тому, щоб сформувати зовнішні і внутрішні умови для активної протидії тероризму й екстремізму на принципово новій концептуальній основі - шляхом об'єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства. Розглянемо деякі з основних аспектів даної Моделі.
Однією з найважливіших, на думку її авторів, є громадська складова, що підкреслює провідну роль громадянського суспільства в протидії екстремізму й тероризму. Сама ідея громадянського суспільства ще не стала реальністю і не зрозуміла повною мірою як для влади, так і для громадян України. Однак система національної безпеки будь-якої держави може бути ефективною тільки в умовах активної позиції громадських інституцій суспільства. Тому модернізація інститутів міжнародної й національної безпеки, необхідність якої продиктована масштабною ескалацією міжнародного тероризму, можлива лише на основі потужної соціальної підтримки. Для цього необхідні пошук і впровадження нових форм об'єднання й координації зусиль державних інститутів, неурядових і громадських організацій в інтересах формування діючих механізмів цивільного контролю у плані забезпечення в Україні міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини й громадянина; висування цивільних ініціатив по виробленню й реалізації інформаційно-суспільних технологій, спрямованих на скорочення соціальної бази тероризму й екстремізму, утвердження в соціумі активної позиції неприйняття цих явищ у будь-яких формах і проявах.
Основою системної регуляції суспільних відносин у протидії поширенню ідеології екстремізму й тероризму є, насамперед , наука, освіта й культура, адже "міжнародний тероризм - це не стільки військова, скільки ідеологічна соціальна й моральна сила. Тому потрібно вести битву за "серця й свідомість", де вирішальну роль буде відігравати пропаганда цінностей, ідеалів, ідей" (4,558). Ось чому в Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму особливе місце відведене гуманітарно-культурологічному й освітньо-просвітницькому аспектам.
У цьому зв'язку пропонується розвиток практики відкритого соціального діалогу й конструктивного підходу до розв’язання суперечок, гармонізації інтересів шляхом продуманих економічних, правових і соціальних методів; підтримка й координація ініціатив, спрямованих на утвердження "інституту народної дипломатії" і самоорганізації по широкому колу соціально-економічних і гуманітарних напрямків у міжнародному й внутрішньодержавному форматах; формування моделі духовно-ціннісного паритету етнічних, релігійних, соціокультурних спільнот різних регіонів країни; вироблення принципів захисту й зміцнення духовного й інтелектуального здоров'я нації, утвердження парадигми патріотизму й конструктивного модусу буття.
Формування нової системи національної освіти ХХІ століття, націленої на всебічний розвиток особистості, виховання толерантного ставлення до духовних традицій різних народів і утвердження пріоритету високих загальнолюдських цінностей повинно стати домінуючим компонентом майбутньої Національної програми. Через виховання у підростаючого покоління неприйняття культу насильства, через реалізацію гуманітарно-освітніх програм стане можливим протистояти поширенню людиноненависницької ідеології тероризму. Важлива складова освіти - прищеплення громадянам свідомого практичного ставлення до проблем суспільної й особистої безпеки, а також розробка і впровадження програми інформаційно-психологічної безпеки.
Висновки. Підводячи підсумки сказаному, хотілося б підкреслити, що запропонований новий концептуальний підхід до дослідження тероризму як системного явища, й система заходів, викладених у Моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму, - це спроба пошуку нових нестандартних підходів до осмислення явища тероризму й розробки нової моделі соціальних перетворень, націлених на подолання насильницьких стереотипів у суспільних відносинах. Час вимагає перегляду концептуальних основ побудови системи національної безпеки на основі нових механізмів, якими повинні стати соціокультурний і гуманітарно-освітній. Саме такий підхід є перспективним і актуальним з огляду на загрозу глобального тероризму для всього людства.
Література
1. Бжезинський З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство/ Пер. с анг. – М.: Междунар. отношения, 2004.
2. Вознюк В.С. Міжнародний тероризм в сучасних глобалізаційних стратегіях: Автореф.дис.канд.політич.наук: 23.00.04.// Ін-т світ.економ.і міжнар.віднос. НАНУ.- К., 2005.
3. ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура як системообразующий фактор международной и национальной безопасности. Монография./ Под ред. О.П. Лановенко.- К.: Стилос, 2004.
4. Илларионов С.И. Террор и антитеррор в современном мироустройстве.- Москва: ООО "РИЦ "ПРОФЭКО", 2003.
5. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В.С. Горбатюк, М.Г. Гуцало, В.В. Титов, А.С. Шаповалов - Киев: МАЕ, 2005 (Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005).
6 . Крутов В.В. Протидія міжнародному тероризму як системно-соціальна складова національної безпеки України // Стратегічна панорама, 2003, № 2.- С. 108- 113.
ПСИХОЛОГІЧНА СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ
Рождественський А.Ю. − доцент кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України
Здійснений фахівцями аналіз теророгенної ситуації в Україні свідчить про відсутність серйозних внутрішніх передумов для прояву тероризму, який, перебуває на початковому етапі свого розвитку, проте “всі сподівання на уповільнення темпів його зростання, на український менталітет лагідної, поміркованої людини, є не зовсім далекобачним і стратегічно виправданим” (5, с.20).
В цьому контексті не можна не констатувати той факт, що, попри посилюваного інтересу українських дослідників до проблеми тероризму, його природи, умов боротьби, попередження і, врешті-решт, нейтралізації цього явища шляхом застосування найрізноманітніших заходів (організаційних, економічних, соціальних, політичних, силових) (1, 2, 4, 6, 7, 8), психологічна складова залишається й подосі незайманою територією.
Якщо ХХ століття, принаймні його друга половина, була відзначена за висловлюванням засновника третьої Віденської школи психотерапії і незаперечного авторитета в шерезі сучасних лідерів психології В. Франкла, печаткою “патології духу часу” і поширюваного відчуття втрати сенсу (екзистенційного вакууму), то ХХІ – “часом тероризму” (6).
І хоча ХХІ століття зробило лише перші кроки, тероризм перетворився вже в транснаціональну загрозу (2), яка наприкінці його може завершитися загальнолюдською катастрофою (6).
При цьому “на відміну від терористів 60–70 – х рр. ХХ століття в Європі, з прицільністю і вибірковістю їхніх акцій, сьогодні терористи прагнуть завдати максимальних втрат, не обмежуючи себе моральними рамками і не особливо переймаючись вибором жертв. Навпаки, вони навіть прагнуть до того, щоб останніх було якнайбільше, оскільки це гарантує активну реакцію засобів масової інформації й максимальний резонанс у суспільстві. При цьому терористами керують і міркування власної безпеки. Вони виходять із цинічної настанови – убивати людей, що випадково опинилися на місці акта тероризму набагато простіше і безпечніше, ніж наприклад, атакувати добре захищених і забезпечених фізичною охороною державних чиновників або політичних діячів. Крім того, це дає змогу спокійно втекти з місця злочину і залишитися безкарним” (8, с.302).
Найуразливішим, з огляду порушеної у даній публікації проблеми, є питання про психологічні вимоги до однієї із центральної фігури в системі превенції терористичних дій, якою є фігура посередника, або особи, що наділяється функцією ведення переговорів. На жаль, в Україні, на що неодноразово зазначалося у відповідній літературі, немає таких фахівців (3), як немає навіть і попередніх спроб окреслити, хай у найближчому приступі, психологічні вимоги до фахівця зазначеного профілю. Не претендуючи на охоплення всієї сукупності проблем, що виникають за такою спробою, дозволимо тут зупинитися на найголовніших з них.
Актуальність розробки цілісної системи вимог до особистості посередника, у тому числі вимог до його психологічних характеристик і здібностей, не викликає сумніву. Підтвердженням цього є, як свідчить практика, тенденція до популяризації злочинів пов'язаних із захопленням заручників. Діапазон останніх коливається від злочинів карного характеру (захоплення заручників від «безвихідності ситуації» особами, що намагаються уникнути затримки правоохоронними органами) до значних за кількістю терористичних формувань (захоплення заручників з метою впливу на соціально-політичну ситуацію, як у своїй країні, так і за її межами). Також широким представляється й перелік вимог, які висуваються особами, що захопили заручників - від можливості уникнути правосуддя, до висування нездійсненних вимог (вивести військовий контингент із якої-небудь країни, області, зміна політичної влади та інше) причому, як правило, у найкоротший термін.
Відомо, що успішність проведення спеціальної операції по звільненню заручників залежить від цілого ряду факторів, серед яких, на думку фахівців, основним є правильне ведення переговорів. Причому роль посередника (той, хто веде переговори) є винятковою, саме від його здатностей багато в чому залежить успішність спеціальної операції, починаючи від повної відмови від злочину (відповідно порятунок життя заручників з одного боку, і проведенням штурму співробітниками спеціальних підрозділів, що здійснюють контртерористичну операцію по звільненню заручників і нейтралізації (затримки) злочинців) з мінімальним ризиком для життя з другого.
Першим кроком на шляху розв’язання поставленої задачі має стати визначення змісту і специфіки умов і завдань, що ставляться посереднику у процесі ведення переговорів з особами, що захопили заручників, які у своїй єдності й будуть визначати зміст психологічних вимог безпосередньо до особистості посередника.
Здійснивши аналіз поодиноких і здебільшого заснованих на здоровому глузді чи на невідрефлексованій практиці обмежених випадків ведення переговорів з боку добровольців–посередників маємо визначити пріоритети психологічного дослідження проблеми, у складі яких істотнішими і першочерговими вважаємо по – перше – визначення й верифікація емпіричним шляхом переліку достатніх і необхідних якостей фахівця переговорного типу, які дозволяли б йому ефективно здійснювати таку специфічну професійну діяльність, як переговори. В цьому зв’язку корисним також, вважаємо, буде накопичений останнього часу досвід дослідження діяльності і особистості фахівців в галузі правоохоронної діяльності (органів внутрішніх справ, податкової поліції, слідчих органів і прокуратури, а також охоронної діяльності і низки професій, пов’язаних із виконанням діяльності в екстремальних ситуаціях).
По – друге – узагальнення й конкретизація відповідно до умов і вимог переговорного процесу змісту і специфіки психологічного впливу як ключової ланки і базової передумови ефективного здійснення посередником покладених на нього функцій. Складність із якою із самого початку стикається дослідник, пов’язується із визначеннях простору поглядів щодо самого поняття “впливу”, яке, за визнанням В.О. Татенко “бентежить, але й надихає і на науково-теоретичні роздуми” (9).
Нарешті, по-третє, можливо найсуттєвіше і центральне завдання, - визначення змістовних і процесуальних характеристик ситуації невизначеності як невід’ємної складової переговорного процесу, як його константи, стресогенного фактору, насамкінець, критерія психологічної готовності суб’єкта до успішного виконання ним функцій посередника загалом.
Література
1. Антипенко В.Ф. Современній терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование) – К., 1998. – 191 с.
2. Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. – Х.: Право, 1999. – 272 с.
3. Илларионов В.П. Переговоры с террористами. – М.: Юридический институт МВД России, 1994.
4. Крутов В.В. Теоретико-правовые и тактико-специальные проблемы борьбы с терроризмом (опыт системного исследования). – К.: Изд-во Академии СБУ, 1998. – 284 с.
5. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. – К.: Знання України, 2002. – 254 с.
6. Пірен М.І. Тероризм та його політико-психологічна характеристика // Пірен М.І. Основи політичної психології: Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – С. 238 – 254.
7. Рижов І.М. Деякі питання стратегічного планування боротьби з тероризмом в Україні // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2004. - № 9. – С. 248 – 252.
8. Сідак В.С. Психологічні засади протидії тероризму в Україні // Проблеми загальної та педагогічної психології. Зб. наукових праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. С.Д. Максименка. – К.: Гнозис, 2004. – Т.6. – Вип. 3. – С. 301 – 309.
9. Татенко В.О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наукові студії із соціальної та політичної психології. Зб. статей . – К.: Вид-во “Сталь”, 2000. – Вип. 3(6). – С. 3 – 18.

ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УМОВАХ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
Рижов Ігор Миколайович — старший викладач кафедри боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства Національної академії Служби безпеки України, полковник
Оборона у випадку агресії – нормальна функція будь-якої держави. Закономірно, що питання організації оборони, у тому числі і територіальної, відпрацьовані на законодавчому рівні. Однак, останні події в Іракові показали неспроможність оборонної концепції Іраку – він пав практично не зробивши опору, хоча оборонна доктрина Іраку, вибудована не без участі радянських фахівців, вважалася доволі прогресивною. На мій погляд причина в тім, що визначаючи образ потенційного супротивника, внаслідок завищеної самооцінки, споконвічно ігнорується його технологічна перевага. Війна в Іракові показала приреченість військової машини держави, у військовому протистоянні із соціальною системою, що розташована на більш високому технологічному рівні. Сучасний військовий конфлікт виростає з глибин соціальних відносин суспільств, що стоять на різних рівнях соціально стратифікаційних сходів.
Сучасному суспільству наявні нові види агресій, зовсім не зв'язаних з територіальними претензіями. Для повної окупації сьогодні достатньо приватизувати контрольний пакет економіки або виграти вибори – тобто узяти владу, якщо хочете, забезпечити оперативний контроль над алгоритмом соціального управління на даній території і війна виграна. США досягли порога інформаційного суспільства раніш СРСР, саме цим і обумовлена їхня перемога в багаторічному протиборстві на світовій арені. У цьому протиборстві, інструмент взаємного лякання використовувався дуже активно. Тактика силового протистояння холодної війни перемінилася на таку, котра дозволила однозначно визначити слабкі місця системи і нанести по них нищівний удар. Складно однозначно визначити причини падіння імперії СРСР, це історична закономірність, чи результат перемоги в інформаційній війні.
Випливаючи з класичного положення про три суспільства, вірніше три великі епохи у розвитку суспільства, що утворять тріаду «доіндустріальне – індустріальне - постіндустріальне суспільство», можна простежити антологію конфліктів між ними. При цьому, усі суспільства розвиті абсолютно нерівномірно. У кожнім суспільстві присутні всі три епохи, але в різних пропорціях, що дозволяє визначити їх стратифікаційний рівень.
Перехід від матеріального (економічного, у якому господарська діяльність людини визначається матеріальними інтересами) до інформаційного суспільства (чи постіндустріального, у якому господарська діяльність людини стає усе більш інтенсивною і комплексною, але не визначається його матеріальними інтересами). Якщо випливати методу аналогій, то можна вивести закономірність, виходячи з якої кожному типу суспільства належна своя, унікальна форма соціального алгоритму управління як усередині суспільств, так і між ними. Отже, кожному типу суспільств належать визначені типи злочинності (коли мова йде про незгодних з встановленим алгоритмом соціального управління і розподілу усередині суспільства) і війн (тих же, але у відносинах між суспільствами. Громадянські війни, революції, перевороти і т.п. можна віднести до з'ясування відносин усередині суспільства, метою є влада, тобто те, що дозволяє визначати свій, відмінний від існуючого алгоритм соціального управління. До визначеного моменту революційно-визвольний рух це вид злочинної діяльності).
Крім основних параметрів, на підставі яких уводиться періодизація суспільств, періодизація соціального прогресу заснована на декількох критеріях. Як параметри виділяють:
А. Основний виробничий ресурс – у постіндустріальному суспільстві їм є інформація, в індустріальному – енергія, у доіндустріальному – первинні умови виробництва, сировина.
Б. Тип виробничої діяльності – він розглядається в постіндустріальному суспільстві як послідовна обробка на противагу виготовленню і видобутку на більш ранніх ступінях розвитку.
В. Характер базових технологій. Він визначається в постіндустріальному суспільстві як наукомісткі, в епоху індустріалізму – як капіталомісткі й у доіндустріальному – як трудомісткі).
Постіндустріальне суспільство може бути протиставлено індустріальному і доіндустріальному по формах і змісту соціальних конфліктів, вирішення яких призводить до війн. Специфічною особливістю війн доіндустріального періоду була однозначно визначена мета – розширення територій, індустріального – ринків збуту, постіндустріального – захоплення контролю над інформаційними потоками, а це, насамперед управління. Прихильники постіндустріальної теорії не визначають границі окремих типів суспільств і не вказують їхніх границь. Новий тип суспільства не заміщає попередні в процесі еволюційного розвитку, а співіснує з ним, отже, війна в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві відбувається усередині нього, у цій війні неможливо чітко позначити лінію фронту. Форми ведення воєн також чітко визначаються типом суспільства, ступенем його енергооснащеності. Постіндустріальному суспільству, у спадщину від індустріального, дісталася досконала військова машина, яку доповнено новітніми інформаційними технологіями. Протистояти їй традиційними методами неможливо. Для того щоб бути на рівних, воюючим сторонам у такій війні потрібно мати приблизно рівний потенціал, якщо воювати за правилами. А якщо виявити те, що називається військовою кмітливістю. У свій час, винайдена нашими предками партизанська війна дозволила виграти не одну війну. Тероризм – це і є військова кмітливість постіндустріального періоду, і новітня військова історія тому підтвердження. Чеченські терористи борються із владою, і невідомо хто переможе. Мене дивує одне: скільки грошей витрачається на армію, і що замість? Наші діди за п'ять років звільнили Світ від фашизму, а сучасна російська армія не може справитися з жменькою терористів, списуючи на цю війну усе більше і більше грошей, які можна було б витратити на більш потрібні цілі. Ми, українці, уже проходили подібне, і за незалежність нашої країни ми повинні сказати спасибі силам опору західної України, не зломленим радянським режимом протягом більш як напівстоліття.
Можна сказати, що тероризм - особлива форма війни постіндустріального періоду. Метою цієї війни є переділ управлінських інформаційних потоків. Це має бути відображено у оборонній доктрині.
Ціль терористичних устремлінь, логічно випливає з ідеології тероризму – примусова чи зміна корекція алгоритму соціального керування. Об'єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Кінцева мета, зміст тероризму – зміна алгоритму соціального керування – задача перерозподілу інформаційного ресурсу. Форма тероризму також похідна інформаційних технологій – заснована на створенні віртуальних страхів. Оскільки тероризм, як специфічна форма ведення війни в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві, за формою і по змісту є інформаційним продуктом, тактика і стратегія протидії тероризму також повинні будуватися виходячи з теорій інформологізації.
По своїй сутності тероризм – явище, засноване на використанні інформаційних технологій, здатних масово породжувати віртуальний страх. В основі криміналістичної характеристики тероризму лежить інформаційна складова, як основна особливість, що характеризує даний тип злочинів. Дуалізм інформаційної ознаки тероризму полягає в тому що, по-перше, тероризм використовує суспільний (інформаційний) резонанс на основі віртуального страху, що може бути викликаний будь-яким злочином, по-друге, по суті тероризм призначений для рішення інформаціологічної проблеми – корекція алгоритму.
Війна, як продовження соціального конфлікту немирним (насильницьким) шляхом – властива будь-якому типу суспільства. Можна з упевненістю сказати, що тероризм - специфічна форма ведення війни, метою якої є не матеріальний інтерес - ресурс, і не геополітичний інтерес (сфера впливу і ринки збуту), а інтерес інформаційний - механізм соціального управління в суспільстві. При такому підході, терор і тероризм можна розглядати як різновиду одного процесу – насильницької чи зміни корекції алгоритму соціального керування в суспільстві. При цьому терор – насильницьке, з використанням віртуального страху (відгомони якого в образі НКВД, Гулага і Сталіна дійшли в легендах до покоління, діди якого цього вже не застали, або сучасне «публічне пороття» незгодних з політикою Америки) нав'язування алгоритму керування. Першопричиною для формування резонансу віртуального страху були сильно перебільшені слухи про нічні арешти, табори. На цьому тримався сталінський режим. Цього боялися по інерції при Хрущові, майже не боялися при Брежнєві, а коли страхи пішли разом з поколінням, система звалила. В епоху засилля інформаційних технологій, для посилення режиму вже немає необхідності саджати величезні маси в табори, можна донести до кожного члена цивільного суспільства що його чекає, якщо до влади прийде опозиція. Це інформаційний терор, інформаційна війна за свідомість, своєрідний різновид агресії.
Діалектично протилежної є війна із системою соціального управління в суспільстві. Силу можна перемогти тільки чи хитрістю підлістю. Тероризм і є сполучення хитрості і підлості, при цьому, у випадку успіху терориста чекають лаври героя і, що природно, переможців не судять. При цьому, усякого хто зазіхне на встановлений режим будуть обвинувачувати в підлості, і для зміни його знадобитися хитрість. Хитрість, мовою інформаційною, є ні що інше, як процес інформаційний, продукт інтелектуальної діяльності, що дозволив створити більш витончений алгоритм дій, ніж його передбачала система захисту. А підлість це лише норма моральна.
Сучасна оборонна доктрина України, на мій погляд не враховує технологічного потенціалу ймовірного супротивника, а головне, вона відірвана від реалій сучасності. У такій ситуації Служба безпеки України повинна відігравати роль зворотного зв'язку, роблячи основний упор у своїй роботі крім виявлення і знищення диверсійно-розвідувальних груп у нашому тилу – це штатна задача підрозділів контррозвідувального забезпечення, на проведення моніторингу стану всієї системи оборони, оцінки її відповідності реальним погрозам, адекватності рівня самооцінки готовності країни до оборони реальному положенню справ, виявленню нових типів загроз та агресій. У контексті даної статті моніторинг є узагальнюючим вираженням комплексу цілеспрямованих аналітичних заходів. Відносно територіальної оборони це одержання, накопичення, обробка й аналіз інформації щодо стану складових системи оборони держави компонентів, розвитку можливої агресії, у тому числі тероризму, прогнозування його розвитку і розробка науково обґрунтованих рекомендацій з метою прийняття відповідних рішень, що мають значення для практичної діяльності всієї системи оборони, в тому числі й спецслужб. При цьому ухвалення рішення виходить безпосередньо з аналізу результатів моніторингу і відноситься до компетенції керівництва вищих органів державної влади і керування, що здійснюють законотворчу, правозастосовчу і профілактичну діяльність. Моніторинг - це процес цілеспрямованого, регулярного спостереження за ходом суспільного розвитку з метою виявлення умов і обставин, що впливають на обороноздатність держави, у тому числі погроз терористичних проявів, реалізація якого підніме обороноспроможність нашої держави на новий якісний рівень.
СУЧАСНИЙ ТЕРОРИЗМ — ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ
Лапкіна Наталія — студентка факультету безпеки підприємств Європейського університету
В новому тисячолітті глобальною загрозою безпеці стало вкрай небезпечне явище, яке являє собою тероризм. І якщо в попередні роки дослідження в цьому напрямку грунтувалися більше на цікавості, на аналізі закордонних випадків, то зараз дана проблема набуває все більш практичного значення. Тероризм є одним із чинників загрози збереження національної безпеки України. І хоча в Україні дане явище не набуло такого поширення, як у багатьох країнах світу, не можна гарантувати продовження такої ситуації і в майбутньому.
Прояви тероризму мають наслідком масові людські жертви, руйнуються духовні, матеріальні, культурні цінності, які потім досить важко відтворити. Він породжує ненависть та недовіру між соціальними та національними групами. Тероризм відноситься до тих видів злочинного насильства, жертвами якого можуть стати невинні люди, які не мають відношення до конфлікту.
Боротьба з тероризмом є серйозною проблемою, яка потребує глибокого та всебічного дослідження та постійної уваги. Для того, щоб побудувати ефективний механізм протидії тероризму, потрібно насамперед розібратися з тим, що саме являє тероризм, встановити його причини.
Потребує підвищеної уваги і те, що в майбутньому прогнозується збільшення кількості терористичних актів у зв’язку з наявністю великої кількості терористичних організацій в усьому світі, існуванням нелегального ринку зброї, вибухових речовин. Велике значення у розповсюдженні тероризму надається і засобам масової інформації (ЗМІ), які, приділяючи багато уваги кожному акту прояву тероризму, висвітлюючи як негативні, так і позитивні їх сторони, пропагандуючи насилля та жорстокість, популяризують тероризм серед багатьох невдоволених. В мережі Інтернет існує велика кількість сайтів терористичних організацій із вільним доступом, де можна знайти інформацію про виготовлення вибухівки та зброї своїми руками, про вибір найкращого місця для проведення вибуху тощо.
Тероризм як небезпечне явище у політичному, соціально-економічному житті, міжнаціональних відносинах світового співтовариства став предметом дослідження багатьох вітчизняних та закордонних вчених, проте серед них нема одностайності як щодо поняття тероризму, так і щодо причин його виникнення. Слід зазначити, що дослідники проблем тероризму намагаються дати точне визначення його поняття та сутності. Але жодне з них не стало загальновизнаним, що в основному пов’язане із складністю досліджень в даному напрямку, а також через дослідження тероризму в різних аспектах: філософському, політичному, психологічному, правовому тощо.
Проаналізувавши погляди різних вчених та законодавство, можна дати наступне визначення поняття тероризм. Тероризм – це суспільно небезпечна злочинна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства або в погрозі насильством щодо окремих осіб або груп осіб шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я невинних людей з метою досягнення злочинних цілей і яка відрізняється підвищеною суспільною небезпекою та публічним характером його здійснення.
Терористична діяльність включає в себе такі дії:
1. Організацію, планування, підготовку та реалізацію терористичної акції;
2. Підбурювання до терористичної акції, насилля над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів в терористичних цілях;
3. Організацію незаконного збройного формування, злочинного угрупування або організованої групи для здійснення терористичної акції, а також участь в такій акції;
4. Вербування, озброєння, навчання та використання терористів;
5. Фінансування завідомо терористичної організації або терористичної групи та інша допомога.
Під сутністю тероризму слід розуміти сукупність ознак, характерних рис та особливостей, які властиві тероризму як соціально-політичній та правовій категорії і складають його внутрішній зміст.
Для сучасного тероризму характерними є такі риси:
- кількісне зростання терористичних актів та жорстокість їх виконання. Терористичні акти, які спостерігаються протягом останніх десяти років, зростають кількісно та стають все більш масштабними та драматичними. Постійно розширюється діапазон цілей терористів, який варіюється в залежності від ряду обставин, в тому числі від жорстокості та ефективності реакції та застосовуваних заходів безпеки;
- високий рівень фінансування терористичної діяльності. Створюються цілі мережі підприємств, компаній, банків та фондів, які використовуються в якості прикриття терористів, фінансування та всебічного забезпечення їх операцій. Відбувається концентрація фінансових коштів в руках терористів у зв’язку із злиттям тероризму з наркобізнесом та торгівлею зброєю. До того ж серед спонсорів терористичних організацій часто виступають найбагатші особи планети, які здатні фінансувати терористичну діяльність в широких масштабах і в будь-якій точці планети;
- використання окремими державами певних терористичних угрупувань для розширення сфер геополітичного впливу;
- професіоналізм та підготовленість терористів. Небезпечною стала поява великої кількості бойовиків-професіоналів, які готові за гроші приймати участь у проведенні терактів в будь-якій країні, проти об’єктів та громадян будь-якої національної приналежності;
- інтернаціональний характер терористичних угрупувань. Тероризм набуває нових форм та можливостей у зв’язку із посиленням інтеграції міжнародного співтовариства, розвитком інформаційних, економічних та фінансових зв’язків, розширенням міграційних потоків та послабленням контролю за перетином кордонів. В останні десятиріччя тероризм інтернаціоналізувався, з’явилися міжнародні та транснаціональні угрупування, виник зв'язок і взаємодія між деякими терористичними організаціями. Найбільш небезпечним це явище стає тоді, коли воно ініціюється, створюється та підтримується державними режимами, особливо диктаторськими, націоналістичними та подібних типів;
- підвищення рівня технічного оснащення. Терористичні угрупування активно використовують у своїх інтересах сучасні досягнення науки і техніки, отримали широкий доступ до інформації та сучасних військових технологій.
Виділяють відмінні ознаки тероризму як злочинного діяння:
- це організоване насильство. Це не хаотичні дії та прояви людської ненависті, а організована злочинність, яка захищається різними політичними, релігійними і національними виправданнями. Терористичні організації створюють єдині керівні органи, систему управління, підрозділи планування;
- породжує високу суспільну небезпеку, яка виникає в результаті здійснення загально небезпечних дій або погрози їх здійснення;
- публічний характер його виконання;
- умисне створення обстановки страху, напруженості на соціальному рівні, що впливає на інших осіб і примушує їх до виконання певних дій в інтересах терористів або прийняття їх умов. Створення обстановки страху є лише засобом досягнення цілі;
- при здійсненні тероризму насильство застосовується щодо одних осіб або майна, а психологічний вплив з метою схилення до певної поведінки здійснюється на інших осіб. Для терористів важливий не сам факт насильства, а його вплив на свідомість і поведінку конкретної особи, групи осіб або всього суспільства в цілому.
Міжнародні організації та вчені багато уваги приділяють також проблемі причин тероризму, оскільки від того, наскільки повно та точно будуть встановлені причини цього явища буде залежати вибір та ефективність заходів по боротьбі з ним. Під причинами розуміють ті соціальні явища, які породжують тероризм як закономірний наслідок.
В 1990 році в Гавані на VIII Міжнародному конгресі ООН з попередження злочинності та поводження із злочинцями причинами тероризму були названі бідність, безробіття, нестача житла, недосконалість системи освіти та підготовки кадрів, відсутність життєвих перспектив, загострення соціальної нерівності, відчуження та маргіналізація населення, послаблення сімейних та соціальних зв’язків, недоліки виховання, негативні наслідки міграції, нестача об’єктів культурно-побутового призначення, розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та нетерпимості.
Достатня кількість дослідників даного явища вважає основним підґрунтям виникнення тероризму відсутність нормальної економіки. Але, на мою думку, було б неправильно всі причини виникнення і зростання тероризму зводити у своїй більшості до економіки, а серед найбільш поширених причин тероризму вирізнити такі:
- зростання у світі соціально-економічних та міждержавних протиріч. Розмежування між багатими та бідними країнами зростає, так само як і зростає протидія нав’язуванню своїх поглядів розвиненими країнами;
- зниження життєвого рівня населення на фоні зростання соціальної диференціації;
- протиріччя в економічній сфері;
- кризове становище певних соціальних та професійних груп та осіб, які внаслідок своєї професійної діяльності мають досвід роботи із вибуховими речовинами та пристроями;
- розповсюдження серед населення зброї, її доступність;
- розповсюдження засобами масової інформації ідей та поглядів, які призводять до зростання насильства, нерівності та всесильності терористів;
- низька ефективність роботи державного апарату та правоохоронних органів, відсутність ефективних механізмів правового захисту населення тощо.
Підбиваючи підсумок наведеному, треба зазначити, що в сучасних умовах стрімкого поширення терористичної діяльності, набуття нею нових форм та використання найновіших засобів, потребує детального дослідження і прогнозування питання виникнення та причин тероризму як серйозної загрози національній безпеці України. Потрібно намагатися виявити всі можливі мотиви дій терористичних угрупувань та навчитися передбачувати їх дії, що дасть змогу зупинити та обмежити подальше розповсюдження тероризму.
Протидія тероризму вимагає об’єднання зусиль всього суспільства, взаємодії державних інститутів та громадських об’єднань, що б зробило великий внесок не тільки у забезпечення національної безпеки України, але й стало істотним внеском у боротьбу з міжнародним тероризмом.

Література
1. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003р.
2. Емельянов В.П. Террористический акт и акт терроризма: понятие, соотношение, разграничение. // Законность, 2002. № 7.
3. Ивахин А.Е., Прыгунов П.Я. Оперативная деятельность и вопросы конспирации в работе спецслужб (по материалам, легализованным в открытой печати и литературе). Учебное пособие. Том 3. – К., «ЧПП», 2005, 344с.
4. Ліпкан В.А. Тероризм і національна безпека України. – К.: «Знання», 2000р.- 184с.
5. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва. //Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України: Зб. мтеріалів наук.-практ. конф., Київ, 16-17 трав. 2001 р. / Редкол.: І.І.Тимошенко (голова) та ін.. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 480с.